Тінь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Звідки? Ми ж усі в одному човні.

Вона не відповіла, та я й не очікував, що все буде просто й легко. Через хвилину мовчання я продовжив спробу.

— Чомусь мені здається, що ти не зовсім вписуєшся в цю ідилію. У всякому разі, мені не захотілося ще до когось підійти.

Вона підняла на секунду очі, мляво глянувши на мене, й одразу відвела погляд.

— Тебе тут не було раніше.

— Я прибув тільки вчора ввечері.

— Ясно. І відразу прийнявся зваблювати симпатичних пацієнток?

— Чому зваблювати? — я додав до голосу скривджені нотки. — Просто нудно стало, вирішив з кимось познайомитися.

— Ти не тому сюди потрапив? — начебто не чуючи мене, запитала жінка.

— Чому? — не зрозумів я.

— Добре, можеш не відповідати. Проїхали. Я — Валя, — вона знову підняла на мене погляд і цього разу затримала на мені увагу рекордний від нашого знайомства час. — Тебе теж якось звати?

— Так у мене є ім’я. Мене звати… мене звати… Як же мене звати?

Перший раз за увесь час нашого знайомства її обличчя осяяла легка посмішка, й відразу стало видно, наскільки вона молода. Не знаю, що з нею трапилося, чому з лікаря вона перетворилася на пацієнтку, але ця подія мала бути чимось неординарним.

— Ігор, — я теж посміхнувся. Контакт почав налагоджуватися. Тепер головне не наробити помилок. — Незважаючи ні на що, приємно познайомитися.

— Мені теж. Більшість пацієнтів не настільки нормальні, як ти.

— Дякую за комплімент.

— Немає за що. Шкода, що вони досі набирають нових пацієнтів.

— А чому б і не набирати? — насторожився я, але на голосі це не відобразилося. — Ми ж гроші платимо.

— Ти не зрозумів, і не можеш зрозуміти, — тут вона потупилася, щось згадавши. Здавалось, ніби вона хоче щось сказати, проте… — Не звертай уваги на мої слова — це все мої фантазії. Забудь.

— Уже забув, — легко погодився я. — Може, пройдемося? Я бачив тенісний корт. Покажемо цим ледарям, що можна не тільки сидіти в парку й медитувати, осягаючи істину й прилучаючись до світового розуму.

— Я погано граю.

— Я не вмію взагалі. — Я встав і, взявши її за руку, легенько, хоча й наполегливо, потягнув, і Валентина піддалася. — Коли ще трапиться нагода пограти в теніс.

— Але май на увазі — я з тебе Сафина не зроблю.

— Ну, й не треба. Головне, покажи, в якій руці тримати ракетку і куди перекидати м’яча.

Мені знову вдалося викликати в неї посмішку, і ми попрямували до корту. Контакт був налагоджений. Тепер потрібно було не поспішаючи з’ясувати те, що мене цікавило. А цікавило мене багато що. Наприклад: чому цілком нормальна лікарка раптово божеволіє. Сталася б ця подія сама по собі, я б нею не зацікавився, хоча звичайно ця тема викликала б інтерес інших видань. Але божевілля на тлі самогубства й перевертня (якщо перевертня) — це зовсім інша справа. Це — наша історія. Історія, що попахує незаконними експериментами, втручанням неземного розуму, або ж навіть полтергейстом. Чим тут, власне, пахне — мені й треба було з’ясувати. Одне лише я знав напевно — це те, що, перебуваючи в цій клініці, не марную час, швидше за все, я в самому епіцентрі поки що незбагненних для мене подій.

У теніс, якщо це можна було назвати тенісом, ми грали до самого обіду. Непогано розважилися, і я навіть почав пишатися, що зумів зробити те, на що виявилися нездатними лікарі: та Валентина, що я зустрів ранком у парку й та, з якою я попрощався, йдучи на обід, — це були дві різних людини. Дивлячись їй услід, я тепер міг повірити, що ця пацієнтка дійсно видужує.

— От, чорт! — вилаявся я.

Бо так і не спитав номер її палати. Хотів наздогнати, коли побачив Галину Леонідівну, яка йшла до мене. Чого їй треба? Я вгамував у собі раптовий спалах роздратування й пішов їй назустріч.

— Мені потрібно було пограти в теніс, — повідомив я.

— Якщо це справді так, то я лише рада за вас, Ігорю. Ходімо, я вас проведу до палати, адже ви пам’ятаєте, що зараз час обіду.