Тінь: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вірю.

— Чому? — засміявшись, запитав я.

— Виглядаєш нормальним, — пояснив той. — Крім того, неважко запам’ятати всі ці сонні пики. Ти ще переконаєшся в цьому.

— Сподіваюся, що не встигну. Добре, давай про справи. Що ти знаєш про самогубство й ту лікарку, що збожеволіла? Твій батько говорив, що ця інформація не розійшлася далі персоналу лікарні, але, може бути, у тебе є якісь думки, або можливо, ходять якісь чутки. У нашій справі чутки — це майже факти.

— Твоя правда: офіційно нам нічого не повідомляли. Про самі події я довідався саме з чуток. Цікавився і в лікарів, але ті нічого не говорять. Правда, не заперечують… деякі. Більшість брешуть, звичайно, а деякі, видно найпорядніші, просто відмовчуються. Кажуть, що пацієнтам про це знати не обов’язково. І я з ними де в чому згідний.

— Але він зник? — уточнив я.

— Без сумніву. За офіційною версією Толика звільнили, але як я вже говорив, це стверджують не всі лікарі й персонал. Особливо, персонал.

— Ти що, був з ним знайомий?

— Як і з багатьма з обслуговуючого персоналу. Сам розумієш, з більшістю пацієнтів не хочеться спілкуватися, лікарі розмовляють із тобою, як з… пацієнтом, а обслуговуючий персонал ні те, ні се. Якщо людина нормальна, то до неї й ставляться, як до людини. Толик був охоронцем. Після чергової нічної зміни він більше не з’являвся.

— Ясно. — Я присів на лаву поруч із Андрієм. Насправді мені все ще нічого ясно не було. — Виходить, просто зник після нічної зміни, і більше ти його не бачив.

— Саме так.

— А звідки стало відомо про те, що він покінчив із собою?

Андрій посміхнувся й пояснив:

— Я припустив, що Толик насправді не звільнився, а помер. Після тієї ночі рано-вранці приїздила швидка, котру бачив дехто з пацієнтів. Зв’язати одне з іншим було не надто складно. Потім я розповів усе батькові, а він, як турботливий батько, що піклується про безпеку свого чада, прямо поцікавився в нашої Тетяни Андріївни. От вона й сказала батькові, що Толик покінчив із собою. Звичайно, мені про це знати було необов’язково, але батько не став замовчувати.

— А божевільна лікарка? — запитав я. — Вона ще тут?

— А куди вона дінеться, — здивувався Андрій. — Але я з нею після цього не розмовляв — не дуже добре з нею знайомий. І взагалі, божевільна лікарка… я намагаюся берегти свої нерви. До речі, вона десь тут у парку. Я її нещодавно бачив. Якщо хочеш із нею побалакати, можу показати.

— Хочу. Покажи.

Ми повільно пішли довкола будівлі клініки, вишукуючи очами потрібну пацієнтку, правда, я робив це лише за компанію, тому що не знав, як вона виглядає. Взагалі, неквапливість була домінуючою рисою відвідувачів парку: ніхто не бігав, і навіть не було нікого, хто б просто швидко йшов. Як фільм при уповільненому перегляді. Цікаво, скільки знадобиться часу, щоб я став таким же? Тепер же я терпляче йшов поруч із Андрієм, стримуючи свій діяльний характер.

Звичайно, парк, що оточував чималу будівлю клініки, теж був великим, але ми рухалися аж добрі півгодини, перш ніж Андрій витягнув руку, показуючи на жінку, що сиділа в білосніжній, класичних грецьких форм, альтанці. Сама. Це, як я помітив, було теж домінуючим в поведінці пацієнтів — вони не прагнули до спілкування із собі подібними, хоча траплялись і винятки.

— Це вона. Я навіть не можу тобі сказати, як її звати, так що… як-небудь сам.

— Добре. Що-небудь вигадаю, не вперше.

— Тоді я пішов, — Андрій махнув рукою кудись убік. — Побачимось.

— Звичайно, я від тебе так просто не відстану, — пообіцяв я й рушив убік жінки.

Вона була досить молодою, напевно, не більше тридцяти, хоча виразна втома на обличчі та зацькований погляд додавали їй ще років зо п’ять. Досить приємне, хоча й звичайне лице, блондинка, невисока й худенька. Щось не вірилося, що вона перебуває на шляху до одужання, як це стверджувала Тетяна Андріївна в нашу першу з нею зустріч. Або за мою відсутність щось встигло змінитися?

Я тихенько ввійшов до невеликої, три на три, альтанки, і так само тихенько присів на лаву навпроти жінки. Так ми й сиділи один навпроти іншого: я час від часу намагався упіймати її погляд, хоча вона не звертала на мою присутність абсолютно жодної уваги, погляд її застиг ніби направлений всередину. Через п’ять хвилин я почав впадати у відчай. Як можна познайомитися з людиною, якщо вона зовсім не звертає на тебе уваги? Але ж у моєму випадку потрібно було це зробити ненав’язливо, щоб моя зацікавленість у знайомстві не впадала в очі. Я не хотів казати їй відразу, що веду розслідування для газети. Вона, хоча й пацієнтка, але колишній лікар цієї клініки, так що обережність тут не буде зайвою.

— За що ви сидите? — кинув я навмання.

— Я невинна, — як не дивно, відразу ж відгукнулася вона, при цьому не дивлячись на мене і навіть не поворухнувшись.

Внутрішньо я зрадів.

— Ми всі невинні, — продовжив я.

— Не скажи, я знаю, що це зовсім не так.