На далеких берегах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А Мехті говорив, запалюючись дедалі більше:

— Наші вже наближаються до кордонів. Скоро закінчиться війна. Настане мирне життя, і світлий, широкий шлях простелиться перед моїм солдатом! Так же, Сергію Миколайовичу?

— Звісно, так, Мехті… Попереду — щастя. Та не таке воно легке й безхмарне, як ти уявляєш. — Обличчя полковника стало серйозним, суворим. — Не так усе просто, Мехті… Ти бачиш зараз тільки того ворога, який стоїть перед тобою. І тобі здається: знищиш його, і все буде добре! А ти зазирни далі, Мехті. Адже мистецтво — це і є «зазирати вперед», га?..

Мехті знизав плечима:

— А я й намагаюся зазирнути в майбутнє. І бачу все не в такому похмурому світлі, як ви.

— В похмурому?.. Ні. Я тільки хотів сказати, що не так-то все просто. — І, стишивши голос, полковник несподівано спитав: — А ти знаєш, Мехті, що Карранті розстріляв твого гостя?..

— Знаю… А за що?

— За те, що він запропонував мало не мільйон, якщо Карранті заведе нас у квадрат 11. Природно, що начальник штабу обізвав його мерзотником, і тоді той, переконавшись, що його плани провалилися, вирішив тікати. Він поранив Карранті чимось твердим. І Карранті пристрелив його. Так мені принаймні розповідав сам Карранті.

— Карранті серйозно поранений?

— Легко, в лоб. Але, коли б він поцілив трохи нижче, Карранті позбувся б ока.

— Я все-таки не розумію, — після хвилинної мовчанки промовив Мехті. — Навіщо Карранті знадобилося завести його так далеко?

— Я питав у нього про це.

— Ну й що ж?..

— Гість виявив бажання оглянути околиці штабу, щоб уточнити місце, куди літаки можуть скидати для нас вибухівку.

— Дивно… Вночі — уточняти місце, де має бути скинута вибухівка.

— І про це я запитував у нього. Він відповів, що ніч сьогодні місячна: усе видно. А гостеві було ніколи, він мав повернутися до своїх сьогодні ж уночі…

Запала мовчанка.

— А як щодо квадрата 11? — спитав Михайло.

— Ферреро одержав від товариша П. термінове повідомлення, що німці збираються послати в квадрат 11 каральну дивізію.

— Виходить, Карранті говорить правду?

— Виходить, так…

У кругле вікно кімнати заглядав місяць, — він немовби підслухував їхню розмову. Та ось насунули важкі хмари, і в кімнаті стало зовсім темно.

— Отже, — задумано промовив Мехті, — нам не скинуть вибухівку? А як же з німецькими ешелонами? Вони тепер проходитимуть вільно?

— Ні, Мехті. Вони не пройдуть. Товариш П. обіцяв до ранку прислати нам вибухівку.

Сергій Миколайович підвівся, збираючись іти.

— Я піду на операцію з вами, — рішуче сказав Мехті.

— Ти відпочиватимеш.

— Боїтеся, що зіпсую вам справу? — ображено посміхнувся.

— Ні, — просто сказав Сергій Миколайович. — Навіть не знаю, як тобі пояснити, але мені дуже хочеться, щоб ти залишався тут.

— Сергію Миколайовичу, — трохи згодом спитав Мехті. — У вас є сумніви щодо Карранті?