На далеких берегах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А в мене таке враження, ніби ви з дитинства росли разом.

— Ми росли в одній країні.

Анжеліка розуміюче хитнула головою. Вони поволі піднімалися на гору.

— Він азербайджанець?

— Еге, з Баку.

Анжеліка задумалась. Хапаючись за навислі гілки сосен, вона мовчки піднімалася вище; Вася йшов слідом за нею.

— А які в них звичаї, Васю?

Вася посміхнувся:

— Судячи з Мехті, хороші.

— Мабуть… — сказала Анжеліка. — Він такий сміливий, і мені здається, що в нього добре серце.

Потім вона знову спитала:

— Так ви тільки чотири місяці як знайомі?

— Чотири.

— Ви дуже схожі один на одного, — сказала Анжеліка і одразу ж додала: — І… не схожі… Схожі тому, що обидва добрі, сміливі. А не схожі…

Анжеліці, очевидно, важко було пояснити, чим же вони не схожі, і дівчина замовкла.

Почувся глухий вибух, а трохи згодом — далека стрілянина.

— Що це? — насторожилась Анжеліка.

— Смерть за смерть! — серйозно і тихо промовив Вася.

— Звідки ти знаєш, що це наші?

— Мені Мехті ще вчора казав, що вони збираються висадити в повітря німецький ешелон. Я теж хотів піти, та він не взяв мене. Сказав «відпочинь».

— А Мехті з ними?

— Не знаю. Ти думаєш, з ним може щось трапитись?

Анжеліка сумно посміхнулася:

— Я ніколи не думаю про такі речі, Васю. Це може трапитися з усіма. Хіба кожен із нас, вирушаючи на завдання, не розуміє, що він грається з смертю?.. Скількох хороших людей немає вже серед нас?

— Он ти яка… — здивовано протяг Вася.

— Так, Васю, і я рада, що стала такою. Розумієш, як тяжко, коли дорога для тебе людина йде на важку операцію, ти сидиш, наче на голках, і повторюєш у думці: «Поки що живий… поки що живий…»

— І ти більше вже не думаєш так про кого-небудь… «поки що живий»?

Анжеліка відповіла не одразу:

— Я ж сказала тобі, що ні.

— Ти славна дівчина, Анжеліко.