На далеких берегах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Таню!» — «Ні, ні, Сергійку, не люблю я вас… Не люблю». Вона боялася глянути йому в очі, і він не повірив їй, не повірив у те, що вона не любить… Ну й шибеником він тоді був! Як вітер, пробіг по брунатних колодах, що стрімко мчали хвилями, і за мить опинився посеред ріки! Він почав розчіплювати колоди, спрямовуючи ліс по течії і розбираючи затор, що утворився. Об колоду, на якій він стояв, з глухим стуком ударилась інша колода і мало не збила його з ніг. Він помчав разом з колодами вниз за течією. А Таня бігла берегом, бліда, перелякана, і кричала, аж поки не охрипла: «Сергійку! Сергійку!» Вона кинула йому багор, і Сергій зачепився ним за найближче дерево, яке росло на крутому березі майже горизонтально над водою. Колоди під його ногами закружляли і, вдарившись об берег, скинули його на пісок… І тут він побачив зовсім іншу Таню. Вона бігла до нього, спотикаючись, — кумедна, незграбна: ватяні штани заважали їй бігти. «Сергійку», уже тихим, тремтячим голосом промовила вона, охопивши його лице руками, ніби бажаючи переконатися, що все скінчилося гаразд, що він цілий і неушкоджений, — і заплакала. Вони повільно пішли берегом, проти течії і дивилися, як легко мчать по ріці тисячі величезних колод. Це був перший сплав для перших велетенських будов, які розпочала тоді молода Радянська країна. А навкруги — рідні простори… Світ був безмежно великий, і так вільно дихалось у ньому…

… А тим часом Мехті вчувався далекий, безладний перестук барабанів Хлопцеві було вісім чи дев'ять років, коли він став барабанщиком свого піонерського загону. Товариші з неприхованою заздрістю дивилися, як він гордо ступав попереду колони. Під час привалів хлоп'ята оточували його, він дозволяв їм доторкатися до свого барабана, а іноді й побарабанити.

В Баку дружною сім'єю жили азербайджанці, росіяни, вірмени, грузини. І в піонерському таборі діти, за традицією своїх батьків, міцно дружили між собою. Мехті, якому легко давалися мови, дуже швидко навчився говорити по-російському і знав чимало вірменських та грузинських слів. Він пишався з того, що, прийшовши додому, дивував своїх сестер новими словами, почутими і вивченими в загоні. Любив Мехті травневі свята, коли всі школярі йшли в нагірну частину Баку. Як радісно було дивитися звідти на місто, на синє море, на бухту Ілліча, що обростала все новими і новими нафтовими вишками. Подобалось Мехті чергувати біля прапора піонерського загону і салютувати, коли мимо проходили товариші. Він був серйозний, а разом з тим — запальний. Одного разу, коли учень старшого класу відняв у малюка сніданок, Мехті кинувся на здорованя з кулаками. Він лупцював кривдника по чім попало і щось кричав йому, а що — не можна було розібрати: від хвилювання Мехті почав навіть заїкатися. Цілий тиждень він прикладав до синця під оком свинцеву примочку й був похмурий, мовчазний. Мехті міг посваритися і з учителем. Якось один з учителів вигнав його з класу. Це було несправедливо. Мехті пішов до директора і наполегливо почав вимагати, щоб викладач визнав, що він неправий… Мехті завжди був нестримним. Він міг, забившись з ким-небудь об заклад, пролежати під палючим сонцем з півдня до вечора; а одного разу — це було на дачі в ІІовханах — долежався до того, що навіть його темнобронзова від загару шкіра взялася пухирями. Та він вдавав, що йому зовсім не боляче. «Гаряча голова!» говорили про нього друзі…

… Сергій Миколайович пригадав свою першу подорож, йому довелося тимчасово залишити робітфак і поїхати на Урал, на будівництво велетенського металургійного комбінату. Так робило багато комсомольців.

Будувалася вся країна…

… Це трапилося в міській купальні. Мехті чув, як сперечалися між собою дорослі хлопці: «Хто зможе вилізти на дах купальні і звідти кинутись у воду?» Він чекав: хто ж наважиться? Та ніхто не наважився, і тоді він сам видерся по драбині на дах купальні. Навіть третій трамплін, з якого не осмілювалися стрибати не тільки підлітки, а й дорослі, був далеко внизу під високим дахом купальні. Люди приймали тут сонячні ванни. Мехті стало моторошно, коли він побачив, що обрій наче здибився і море потекло похилою площиною. А десь під ним, куди він мав стрибати, не синіла, а, пінячись, чорніла безодня. Ще мить — і Мехті повернувся б назад. Та знизу на хлопця дивилися сотні очей. Шкільні друзі підбадьорювали його вигуками, вони раділи за нього; і друзів не можна було підводити… Не роздумуючи, Мехті розбігся і в легкому гарному стрибку — ластівкою — полетів униз… Вода зімкнулася над ним, бризок не було. Він виринув і почув схвальні вигуки і навіть оплески.

Може, це й був його перший подвиг?

… Таня й Сергій жили своїм скромним життям. Маленький дерев'яний будиночок, невеличкий город біля широкої річки, а навкруги — тайга. Хоч нелегко було працювати на будівництві й водночас учитися на робітфаці, їм все-таки доводилося займатися й побічними справами. Як, наприклад, міг Сергій не взяти участі в такій ось справі… Прислали до сусідів-рибалок першу моторку — розкішну, пофарбовану в ніжний оранжовий колір. Стоїть моторка, а користуватися нею не можна: ніхто не знає, як поводитися з цією моторкою, як керувати нею; крім того, з'ясувалося незабаром, що в неї несправний мотор. От і довелося Сергію Миколайовичу порпатися в ній весь вільний час, морочити голову, розбирати мотор, знову збирати. Таня спробувала було побурчати на чоловіка, але ж і вона часто робила так само: в сусідньому селі невистачало вчителів, і їй довелося взяти ще три класи в сільській школі, крім тих трьох, де вона навчала дітей географії.

— А як же інакше? — говорила вона. — Не можна ж залишати дітвору без учителя.

Нарешті Сергій на превелику радість усіх рибалок запустив вередливий мотор, але перед рибалками постала нова проблема: кому ж керувати човном? Довелося Сергієві сісти за стерно, поки його учень — високий на зріст, бородатий рибалка Тихін — не оволодів новим ремеслом…

… Мехті пригадав невеликий двоповерховий будинок на вулиці Касума Ізмайлова, де він жив. Коло будинку росла тендітна верба, а напроти височіла школа № 19, де він учився. Особливо любив Мехті свого вчителя Сулеймана Сані Ахундова — одного з азербайджанських письменників. Може, саме тому Мехті пристрасно полюбив літературу (занедбавши решту дисциплін — математику, хімію) і ще з дитинства почав писати вірші, власне віршовані казки: «Заєць проти вовка», «Півень-оповісник»… Та поетом він не став… Згадалися перші його малюнки в шкільній стінгазеті, де він був і редактором і художником: «Перша електричка з Баку до нафтопромислів», карикатура із зображенням лихого, страшного і разом з тим потворно-кумедного куркуля, який замахувався голоблею на перші колгоспи, «Перша азербайджанка-інженер на трибуні». Це були плакати і карикатури на злободенні теми, і все в них було «першим»: у ті часи країна тільки-но почала створювати перші колгоспи, інститути випускали перші сотні азербайджанок-інженерів, лікарів і агрономів. І Мехті був очевидцем цих подій… Померла мати. Мехті ще дужче прив'язався до тітки — старшої сестри покійного батька, дуже старої, але міцної й бадьорої жінки. Всі називали її бібі. Вона розповідала Мехті про подвиги його батька, про боротьбу з бандитизмом у перші роки Радянської влади; показувала іменні подарунки, одержані батьком за хоробрість.

Якось одного з учителів їхньої школи командирували в далекий гірський район Азербайджану і звідти його привезли мертвим. Люди розповідали, що вчителя вбили бандити, і Мехті наочно переконався: є вороги, вони не зупиняються перед убивствами… Наступного ж дня Мехті подав заяву в комсомол, та його не прийняли як малолітнього… Потім — художнє училище… Почалося нове життя. І зараз, лежачи на сухому осінньому листі, він пригадував одну з перших своїх робіт: тьмяне світло тюрми, в ній ув'язнено двадцять шість комісарів; яскравий промінь освітлює руку одного з комісарів, який виводить на сирій стіні слово: «Комунари»… Мехті, здається, удався цей груповий портрет полум'яних борців за волю. Перш ніж намалювати картину, він старанно вивчив усі матеріали й документи, пов'язані з підступним розстрілом бакинських комісарів озвірілими англійськими інтервентами. Мехті хотів, щоб глядач побачив перед собою вовче єство «цивілізаторів», які вдерлися в його рідну країну, мріючи прибрати до рук її багатства, відібрати в людей свободу і щастя. А скільки ще кривавих трагедій, скільки зрадництва й злочинів, пов'язаних з іменами англійських і американських імперіалістів, береже пам'ять народів! «Ми ніколи цього не забудемо», ніби говорив Мехті своєю картиною.

… Прощай, робітфак! «У нас буде син…», сказала Таня. Вона все бувало скаржиться, що опухають ноги, важко стало взувати туфлі. «Якщо буде син, назвемо його Петром», вирішив Сергій Миколайович.

… Мехті стояв перед комсомольцями і, дуже хвилюючись, розповідав свою біографію. Він говорив про піонерський загін, про свого батька, старого комуніста, якого він втратив дуже рано. Обіцяв, що постарається стати справжнім художником. Після нього виступив комсомолець Адігезалов і проголосив довжелезну проповідь. Він сказав, що Мехті повинен покінчити з «безшабашною впертістю». А Мехті, справді, навіть у піонерських іграх підшукував для себе щось найнебезпечніше і найрискованіше, і вчинки його не завжди вкладалися в норми, приписувані старшим вожатим. Адігезалов говорив, що йому, Мехті, треба «категорично», «докорінно», «раз і назавжди» перебудуватися і стати таким, як і всі присутні, і, зокрема, як він, Адігезалов. Мехті не витримав, схопився з місця і палко заявив, що «перебудовуватись» не буде і що йому не хочеться бути схожим на Адігезалова, бо той «боягуз і телепень». Адігезалов зажадав доказів. Мехті навів їх. Збори затяглися. Кінець кінцем, Мехті прийняли до комсомолу, а перебудуватися запропонували Адігезалову.

… На карті країни з'явилися назви нових міст. Червона Армія розгромила японців біля озера Хасан. В ці дні Сергія Миколайовича прийняли у Військово-повітряну академію. Він і Таня з маленьким Петриком на руках проходили повз майдан Пушкіна в Москві. Петрик простягнув руку до різноколірних куль, якими торгував бородатий дідусь. Йому купили червону кулю. Скоро він випустив її, і куля піднялася високо в небо. Вона ставала дедалі меншою й меншою… Петрик заплакав, і йому обіцяли купити нову кулю.

«Ну й людей у Москві», думав Мехті, переходячи майдан біля Курського вокзалу. Дівчатка-підлітки, задерши голови, дивилися в небо. «Що трапилось?» — «Гляньте, он куля летить». Мехті також задер голову і наткнувся на молоду дівчину-мороженицю, яка дуже нагадувала собою зображення на старих цигаркових коробках «Южанка». «Пробачте, будь ласка». — «Е, дрібниці, візьміть ескімо». — «Не можу, руки зайняті». Важко було носитися з чемоданом і полотнами по довгих, багатолюдних вулицях Москви. «Ну й Москва!» Він зупинив таксі. У Москві з'явилися тоді перші «емки». «На Ленінградський вокзал, — сказав Мехті, — тільки покатайте мене трохи по місту». Незабаром вони подружили з шофером, той докладно розповідав юнакові про кожну площу, про пам'ятники Москви. Ось спуск Кузнецького мосту. Петровка… І тут Мехті здалося, що молодий шофер надто вже розхвалює свою «емку». І він заявив шоферу, що той їде зараз на бакинському бензині. Потім він з гордістю говорив про це й іншим шоферам, наче тільки тепер, коли Мехті побачив тисячі машин, він почав розуміти, як багато важить у житті країни його рідне місто… В Баку йому казали, що в Охотному ряду найбільша споруда — це Будинок спілок, та з ним, певне, жартували. Будинок спілок майже губився поряд з двома гігантами: готелем «Москва» та Будинком Раднаркому. А ось і Історичний музей, зубчаті стіни Кремля. Серце Мехті схвильовано билося… Перед ним були Красна площа, Мавзолей. «Зупиніться». — «Тут не можна зупинятися, — сказав шофер, — можете потім пройтися пішки». Треба було поспішати на вокзал, компостувати квиток, щоб сьогодні ж поїхати «Стрілою» в Ленінград, і Мехті з жалем відкинувся на спинку сидіння. Та за мить знову пожвавішав. Він побачив годинник Спаської вежі, собор Василія Блаженного, потім Москву-ріку… В Ленінграді Мехті зустрів одного з своїх бакинських товаришів і дуже зрадів цій зустрічі. Вони обидва готувалися складати екзамени до Ленінградського художнього інституту. Товариш його пройшов по конкурсу, а Мехті в інститут не потрапив. Цілу ніч він блукав з товаришем по місту, понад Невою, прислухаючись до глухих гудків пароплавів. Мехті йшов, похнюпивши голову, а товариш як міг заспокоював його, і тон у товариша був такий, наче він пробачався, ніби це з його вини Мехті не прийняли в інститут. Мехті соромно було повертатися в Баку ні з чим. У нього краялося серце, та він намагався триматися мужньо, йому хвалили факультет іноземних мов. Мехті вступив до Ленінградського педагогічного інституту іноземних мов, і уже в перший рік навчання дивував своїх учителів і професорів чистотою вимови. У нього ставало дедалі більше друзів; його вражали широта душі і простота товаришів-росіян. Вій багато дечому навчився у них. В інституті Мехті став редактором стінгазети «Лінгвіст», і частенько оформлені ним газети діставали перші премії на ленінградському огляді стінгазет… Усі вважали Мехті уже своїм, ленінградцем. Він акуратно відвідував зимовий басейн, і в одному з всесоюзних змагань з стрибків у воду ввійшов у першу десятку. Це було в Ленінграді, на вулиці Правди… Він часто відвідував музеї, Петергоф, Ермітаж, подовгу стояв перед великими витворами мистецтва. В глибині душі він затаїв мрію повернутися коли-небудь до живопису. З усіх дисциплін Мехті загалом встигав, і тільки з військової справи у нього були трійки. Він вважав, що може стати ким завгодно, тільки не військовим. Іноді Мехті на шкоду одній дисципліні захоплювався іншою. Своїми відповідями він викликав, наприклад, захоплення професора-історика, зате несподівано завдавав жалю професорові логіки. Проте до екзаменів він підтягувався і складав їх добре. Взимку Мехті ходив на лижах. Спочатку його вчила Женя, чорноволоса, надзвичайно мила дівчина, та вже через рік він сам почав учити її віртуозної лижної ходьби, водячи дівчину по таких кручах, що в неї перехоплювало подих. На той час він уже володів французькою, іспанською і німецькою мовами… Знову Москва. Море вогнів. Місто виросло; вулиці його стали ширшими, величнішими. Ніде життя не вирувало так, як у Москві! Мехті йшов знайомими вулицями і не пізнавав їх. По Охотному ряду вже не ходили трамваї, — тут плавно котилися тролейбуси. На одному з них, двоповерховому, він поїхав на Всесоюзну сільськогосподарську виставку, яка відкрилася зовсім недавно. Юнак захоплено дивився на чудові павільйони республік. Біля білоруського павільйону окремою купкою стояли іноземні кореспонденти.

«Гм, райський куточок влаштували, — морщачи носа і кривлячи губи, зауважив кореспондент, одягнений, незважаючи на спеку, в шкіряну куртку, вимережану «блискавками». — Та тільки чи скрізь у них так?» Він говорив по-французьки, але трохи з акцентом, його супутники посміхнулися. Мехті, що в цей час проходив повз них, почув останню фразу журналіста і мимохіть зупинився. Іноземці покликали його до себе. Мехті підійшов. Кореспондент у шкіряній куртці зміряв його поглядом. Мехті був у звичайній голубій тенісці, парусинових штанях і тапочках.

«Ви… ви», кореспондент з «блискавками» заклацав пальцями, шукаючи потрібного слова. «Говоріть по-французьки, я вас зрозумію», перебив його Мехті. «О! о! — здивовано вигукнув іноземець і спитав по-французьки: — Де ви навчилися французької мови?» — «В інституті». — «Чудово!» — «А що ж тут особливого?» добродушно посміхнувся Мехті. «Скажіть… Чи не відповіли б ви мені на кілька запитань?» — «Коли зможу, відповім». Кореспонденти повідкривали свої: блокноти. В цей час до Мехті підійшли двоє юнаків — українець і узбек у кольоровому халаті. Кореспондент у шкіряній куртці іронічно оглянув немудрий одяг Мехті й сказав щось своїм колегам по-англійськи. Мехті погано знав англійську мову, але з вимови кореспондента догадався, що це американець. «Скажіть… гм… що ви вважаєте головним у житті? Багатство? Успіх? Чи, можливо, — він посміхнувся, — роботу?» — «Головним у житті, — твердо відповів Мехті, — я вважаю ясність мети». — «Ясність мети? Що ж таке, по-вашому, ясність мети?» — спитав журналіст. «Як би це вам пояснити… — в очах Мехті майнув вогник завзяття. — Ми ось говоримо, що треба будувати нові міста, і на карті з'являється назва нового радянського міста. Ми кажемо: більше металу! — і випускаємо нові трактори, автомашини, верстати, турбіни. Ми говоримо про боротьбу за достаток продуктів і показуємо вам результати цієї боротьби… Оце і є ясність мети… Зрозуміло?» — «Н-не дуже», буркнув американець. «Шкода, — Мехті посміхнувся. — А втім, я так і думав, що ви цього не зрозумієте!» Кореспондент так і не занотував нічого в свій блокнот, а Мехті підхопив під руки узбека та українця і приєднався до гомінливого святкового людського потоку. «Що ти їм пояснював, друже?» — спитав українець. «Пояснював найпростіші речі, та, як видно, вони не зрозуміли або не захотіли зрозуміти». Вони зайшли в чайну біля павільйону Російської Федерації і весело пили там чай з бубликами…

…І ось 1941 рік. Війна… Таня з Петриком проводжали Сергія Миколайовича на фронт. Він був призначений комісаром в одне з авіаційних з'єднань. «За маму не турбуйся», голосно й поважно сказав Петрик. Багато хто озирнувся на його слова; серед проводжаючих пробігло пожвавлення. Таня посміхнулася крізь сльози…

… Військове училище в Тбілісі. Мехті приймали в партію. Він поклявся битися за Батьківщину до останньої краплі крові. Син комуніста, маленький барабанщик піонерського загону, художник, лінгвіст став воїном, комуністом, йому випало захищати честь і свободу своєї країни на Сталінградському фронті. Тут, на фронті, він особливо добре пізнав людей, — далеко від домівки, від сім'ї, від рідних, вони швидше сходилися один з одним. На фронті Мехті одержав від одного з бакинських друзів листа. Тричі перечитав його, сидячи в окопі. До нього підійшов політрук роти. Він хотів провести бесіду з бійцями, та люди поглухли від гуркоту гармат. Мехті віддав листа політрукові. І лист пішов гуляти по окопах, по ходах сполучень, по бліндажах. Друг Мехті писав, що він разом з групою геодезистів перебуває в центральній частині Азербайджану, п маленькому селищі Мінгечаур — вони ведуть перші розвідувальні роботи в місцях, де скоро почнеться будівництво велетенського гідровузла. Мета будівництва — оросити водами Кури посушливі степи, дати струм новим нафтовим промислам, фабрикам, заводам. Лист переходив з рук в руки, і обличчя бійців ясніли, загорялися посмішками. Навкруги громадились руїни, ішов запеклий бій, смерть витала над головами, — а народ, як завжди, думав про життя, про творчість. Він думав про майбутнє… А щоб завоювати майбутнє, треба було, не шкодуючи життя, битися за свою землю. І Мехті воював з люттю, запекло. Ненависть з особливою силою вибухнула в серці, коли він дізнався, що німці нещадно бомблять його улюблений Ленінград, що Петергоф перетворений на руїни, що бомба влучила в Ермітаж. Ленінградці незламною стіною стали на захист свого міста. І Мехті пишався ними, як найближчими людьми… В одному з запеклих боїв їхня частина потрапила в оточення. Мехті був тяжко поранений, але продовжував битися. Коли кільце фашистів остаточно зімкнулося і Мехті побачив їх за п'ять кроків од себе, він приставив до грудей дуло автомата і натиснув на курок… В очах у Мехті потемніло і стало тихо-тихо… Опритомнів Мехті в незнайомому приміщенні. Скрізь були німці. Він чув їхні чіткі кроки, різкі накази; чув зойки, стогін людей… Над ним схилилася жінка в чорній хустці, з блідим, змученим лицем. Вона приклала до його рани мокру ганчірку… «Де я?» спитав він хриплим і якимось чужим голосом, який долинав наче з-під землі. «Не можна… — прошепотіла жінка. — Тут погано, тут не можна… Тут треба тихо…» Вона говорила каліченою російською мовою. Згодом він довідався, що жінка ця — полька і що вони в концтаборі. «Отрути… роздобудь мені отрути…» просив Мехті, а вона весь час повторювала: «Не можна… не можна… Треба тихо…» Вій швидко видужував, і тепер його дедалі частіше водили на допити. На допитах Мехті заявляв, що після тяжкого поранення він втратив пам'ять. Він чудово володів німецькою мовою, у нього була чиста вимова, і фашисти помітили це. Мехті тримався з ними вільно, незалежно: він зневажав смерть і вважав, що заново народитися для такого життя, як зараз, у концтаборі, — це гірше ніж смерть. І він поводився зухвало, спокійно дивився смерті в очі. Фашистам не раз хотілося розрядити в нього свої пістолети. А він стояв перед ними спокійний, твердий, з кам'яним обличчям. Тоді німці різко змінили своє ставлення до нього… А потім…

— Про що ви думаєте, Сергію Миколайовичу? — спитав Мехті, підвівши голову.

— Про Москву… — замріяно промовив Сергій Миколайович. — Я ходив зараз по її вулицях… Зайшов на телеграф, — той, що на вулиці Горького, — одержати листа до запитання від Танюші й Петрика. Він, мабуть, уже вміє писати… Раніше присилав мені тільки малюнки. Дуже кумедні…

— А по Манежній не пройшлися, Сергію Миколайовичу? — жваво спитав Мехті. — Адже там зовсім близько до Кремля.

— Пройшовся, Мехті, і по Красній площі пройшовся… І заглянув у твою Третьяковку.

— А площу Пушкіна пам'ятаєте?

— Аякже! І Петровку, де завжди стільки людей!..

— І Садове кільце, — раптом сказали обидва разом і здивовано замовкли… Вся їхня неозора Батьківщина здавалася їм зараз обжитим, затишним будинком, у якому вони жили дружною, згуртованою сім'єю. Нескінченно великою і дорогою була їхня домівка, якій загрожувала зараз небезпека. Сергій Миколайович зітхнув: ні, не до ідилій нині! І, ніби думаючи вголос, сказав:

— А знаєш, Мехті… Боюсь я, що не зовсім вірно задумав ти свою картину. Ще немало труднощів на шляху твого солдата.

— Це так, але мій солдат з честю вийде з усіх випробувань! І побачить перед собою сонце — яскраве, сліпуче сонце!

Сергій Миколайович уважно подивився на Мехті. «Запальна, гаряча душа. Як і мільйони людей, ти мрієш про мир. Але не так-то просто дістається мир…»