Ферреро розповідав людям і про Михайла, про те, що партизани перенесли його останки й поховали біля містечка Чеповані, віддали йому останню шану й оголосили день його похорону траурним днем.
Поблизу Чеповані й тепер височить камінь з висіченим на ньому написом:
Так, люди не забудуть Мехті: він загинув, щоб вони жили, щоб буйно квітла земля!..
До останнього подиху ждала Мехті стара бібі — вона так і померла, вірячи, що він живий. Сестри, товариші Мехті по школі, його друзі завжди говорили їй про нього, як про живого, так, начебто його з дня на день, з години на годину можна чекати додому.
Вони, власне, й не обманювали стару бібі: для них Мехті живий — живий у своєму невмирущому подвигу.
Довго пам'ятатимуть Мехті й вороги! Не забуде його й капітан Мільтон, — він тепер, очевидно, має вищий чин, і за його наказом руйнуються в тій же Італії чи Франції села, щоб звільнилось місце для військових аеродромів. Не забуде його й Шульц. Те, що в нього немає ноги, не заважає йому розвивати гарячкову діяльність по відродженню «вермахту», і він, очевидно, втихомириться тільки тоді, коли позбудеться й голови.
Б'ючись далеко від рідної землі, на далеких адріатичних берегах, Мехті не зміг закінчити свою картину. Проте ворогам Мехті було б корисно поглянути на цю незакінчену картину: на ній зображено могутнього радянського солдата, який, здобувши власною кров'ю перемогу, йде назустріч сонцю на сході. Навкруги — весняна, радісна, тріумфуюча рідна земля, солдат щасливий, та водночас і насторожений і пильний — горе тому, хто спробує зазіхнути на його щастя.