На далеких берегах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ти теж славний, — тихо сказала Анжеліка. І ще тихше: — І Мехті славний.

— А чим же ми все-таки не схожі? — спитав Вася. Анжеліка обернулась до Васі і довго вдивлялася в нього, наче хотіла визначити, чим же не схожий він на Мехті.

Серце Анжеліки було переповнене тривожними почуттями. Вона сама не знала, чому раптом сказала, що ці два відважні хлопці чимось схожі один на одного. Мехті й Вася, Вася й Мехті — ці імена вимовлялися завжди разом, вони сприймались як одне ціле, і раптом Анжеліка розділила їх… Що ж змусило її зробити це?

Іноді Анжеліка йшла на завдання сама: до товариша П. або ще кудись. Повернувшись до загону, вона насамперед шукала очима Мехті, і, Коли погляди їхні зустрічалися, серце дівчини починало схвильовано битися. Мехті зустрічав її так само, як зустрічав усіх інших партизанів, що поверталися з завдання. З Анжелікою Мехті був завжди навіть суворіший, ніж з іншими… Та їй, здавалося, чогось іншого й не треба було: тільки б бачити його, як він розмовляє з товаришами, як він сміється, навіть як він їсть. Анжеліка думала, що всі повинні ходити, сміятися, їсти, жартувати так само, як Мехті. Чому? Вона боялася питати себе про це.

Якось Мехті роздобув аркуш хорошого паперу й покликав до себе Анжеліку.

— Сідай отут, на пеньку, — сказав він, — я тебе намалюю…

— А навіщо це? — збентежено спитала Анжеліка, і серце її неспокійно забилося.

— Не хочеш — я намалюю когось іншого.

Анжеліка опустилася на пеньок.

— Малюйте. А потім ви подаруєте мені портрет?

— Якщо добре вийде — подарую!

Мехті кинув на дівчину пильний, проникливий погляд.

Важко було Анжеліці витримати цей погляд. Вона вперше дивилася прямо йому в очі, — веселі, розумні, лагідні, — і їй здавалося, що вона тоне в них… Анжеліка одвернулася й розсміялась.

— Ну, годі, що за несерйозність! — сердито буркнув Мехті.

А Анжеліка й сама не розуміла, чому їй стало раптом смішно. Вона довго не могла заспокоїтись. Нарешті пересилила себе і глянула на Мехті великими, вологими од сміху і трохи зляканими очима…

— Ось так добре! Дуже добре! — пожвавішав Мехті.

І його руки почали проворно ходити по паперу, а очі наче питали про щось в Анжеліки; і, здавалося, Мехті заносив на папір відповіді, взяті з її очей… Ось він закінчить малювати, і замість себе вона побачить на папері багато-багато запитань і відповідей, од яких її не раз кидало в жар, і таких відповідей, які вона не вимовила б нізащо в світі, — тільки в її очах можна було прочитати їх… Якась тиха, мовчазна близькість встановилася між ними. Анжеліці хотілося, щоб Мехті малював її довго-довго…

Та робота над портретом наближалася до кінця, коли Мехті показав Анжеліці її портрет, вона була вражена: ну, як жива!.. А найбільше її здивувало те, що з паперу на неї дивилася не розгублена і полохлива Анжеліка, якою вона тільки-но була перед Мехті, а завзята, сильна, відважна!

Мехті намалював Анжеліку такою, яка вона була, коли ходила разом з ним на розвідку, на небезпечні операції… Іншої Анжеліки він у ній, здається, і не бачив! Він відобразив на портреті почуття, що їх мали до неї всі партизани бригади Ферреро. І Анжеліці стало соромно за свій недавній сміх, за ту розгубленість, яка оволоділа нею, коли вона опинилася віч-на-віч з Мехті. Треба бути тільки такою, як на цьому портреті!..

З Васею Анжеліка трималася простіше, ніж з Мехті. Вони дружили, як школярі, у них було багато спільного… З Васею вона відчувала себе зовсім юною, а з Мехті — дорослою. І ніяк не могла зрозуміти: що ж краще?

Так, Мехті й Вася здавалися їй не схожими один на одного. Та чи не тому, що вона ставилася до них неоднаково?.. Як пояснити все це Васі? І Анжеліка не відповіла на його запитання, а тільки задумано похитала головою:

— Не знаю, Васю, не знаю… Почулися чиїсь кроки, і між соснами показався худенький хлопчик. Він ще здалека помітив Васю й Анжеліку й підбіг до них.

— Чули? — захоплено вигукнув він, показуючи кудись рукою.

— Янко! — радісно скрикнула Анжеліка. — Ти був з ними?

— Ні, я був неподалік і все бачив. Ех, скільки німців полягло біля залізниці! А потім я втік.

— Чому ж ти втік? — спитав Вася.

Янко винувато закліпав очима й насупився.

— Полковник Сергій не дозволив мені ходити за ними, — пробурмотів він.