На далеких берегах: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Тепер помолись, Джоне. Я мушу тебе розстріляти, — тихо сказав Карранті.

— Знову жартуєш, Чарлз… — почав було Джон, але Карранті уже звів пістолет.

Джон одразу знітився. Видно було, як у нього ослабли й задрижали ноги.

— Тебе пізнали, Джоне, — сказав Карранті. — А мені довелося докласти надто багато зусиль, щоб стати начальником штабу бригади…

— Але, може, ще можна втекти? — задихаючись, видавив з себе Джон.

— Не можна, — холодно сказав Карранті. — Тебе одразу ж схоплять. А я повинен бути поза всякою підозрою.

Джон озирався довкола, як зацькований звір.

— Ти ж порядний хлопець, Джоне… І ти прекрасно розумієш, що кожен день мого перебування тут вартий солідної пачки доларів. Я не можу позбутися їх, Джоне, — тоном проповідника процідив Карранті.

Джон кинувся до нього, та пролунав постріл, і тіло Джона покотилося в урвище…

До скелі прибігли двоє вартових.

Карранті не поспішаючи поклав пістолет у кобуру й застебнув її.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Була пізня ніч. Сергій Миколайович обережно, щоб не розбудити бійців, пробирався по коридору, сердячись у душі на те, що його добре-таки поношені чоботи раптом почали так рипіти, ніби йому тільки вчора видали їх із складу авіачастини десь під Полтавою. Коли чоботи були ще зовсім новими, приятелі кепкували з нього, і молоді пілоти, ще здалека почувши їх рипіння, шепотіли один одному: «Це комісар». Він проходив, похмуро відповідаючи на їхні привітання, і так само, як і тепер, його сердило набридливе рипіння.

Прикривши рукою яскравий промінь ручного ліхтаря, Сергій Миколайович обережно переступив через ноги молодого партизана, що вклався впоперек коридора. Ледь помітна смужка світла попала на обличчя сплячих… «Не так, як. дома. А в кожного ж із них є свій дім… Або був… І в цього старого і в здорованя-болгарина, і у відчайдушного молодого смаглявого корсіканця Анрі Дюеза… У нього, здається, туберкульоз, бач, як бухикає. І завжди хворобливий рум'янець на щоках… А ось іще одна відчайдушна — чешка Лідія Планічка. Їй би зараз поратися на кухні у себе вдома, підігрівати вечерю чоловікові, а вона і в сні не розлучається з зброєю. Чоловіка вбили на минулому тижні під час нічного наскоку на німецьку казарму. Хорошою людиною був учитель Джузеппе. Лідія б'ється тепер і за себе й за чоловіка. До речі, Джузеппе говорив, що вони чекають малого. Та, очевидно, помилявся, поки що нічого не помітно».

Слова Джузеппе про первістка особливо глибоко запали в душу полковника. У полковника був дім, були дружина й син Петрик. «Петро Сергійович» — так називав він сина, коли той був семирічним пустуном. А тепер: Петрик…

Сергій Миколайович повернув ліворуч. Насилу пробравшись в кінець коридора, він нечутно прочинив двері і, ще й досі сердячись на свої чоботи, ввійшов до кімнати.

— Сергій Миколайович? — почувся тихий голос.

— Не спиш, Мехті? — так само тихо, трохи хриплувато, спитав Сергій Миколайович.

— Не спиться чогось.

Сергій Миколайович освітив кімнату ліхтарем. Це була одна з ванних кімнат на другому поверсі, з світлоголубими кафельними стінами і невеликим басейном посередині, який зараз вщерть був наповнений осіннім листям. На цій своєрідній м'якій перині любив відпочивати Мехті.

Надворі стояла зима, а в кімнаті від листя віяло осінню, — задумливою, тихою і трошки сумовитою.

Коли Мехті обернувся на світло, листя зашелестіло сухим, мертвотним шелестом. Підвівшись трохи і все ще мружачи очі від світла ліхтаря, Мехті дивився на Сергія Миколайовича. Той підійшов ближче, сів на край басейну і тільки після цього погасив ліхтар.

Стало темно. Тільки місячна пороша, що пробивалася скрізь розірвані хмари, сіялась через кругле вікно, яке робило кімнату схожою на каюту старовинного корабля.

— Не спиться, хоч ти що! — повторив Мехті. — Оце лежу й думаю про свою картину. Скоро почну її малювати.

— Що ж ти задумав намалювати?

— Закінчення війни, Сергію Миколайовичу. Вона буде дуже проста композиційно: наш солдат, що повертається з війни, і тріумфуюча земля навкруги. Але треба зробити картину добре, з настроєм, щоб, дивлячись на неї, можна було побачити й шляхи, пройдені нашими людьми, і те життя, що перервала війна і до якого люди тепер повертаються.

— А дуже важко намалювати таку картину?

— Дуже! Може й не під силу мені… Але малювати треба тільки так!.. Ось, уявіть собі, дивишся на маленьку картину, а перед тобою вся твоя країна, все твоє життя…

Мехті заговорив про батьківщину… І обидва замислилися.

Сергій Миколайович побачив свій Сибір, широку ріку напровесні, згадав перший комсомольський недільник на лісосплаві й Таню у шапці, у ватянці, з розчервонілими від холодного весняного вітру щоками.