Утрачений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Нарешті по втомливому тижні очікування настали призначений день і година. Уявіть собі добре затінену вітальню у фазенді Санто-Ігнасіо, за дві милі від Манаоса. Надворі жовтий сліпучий блиск жаркого сонця, пальми відкидають чорні тіні, чіткі, як обриси самого дерева. Нерушне повітря на багато октав сповнене безугавним деркотінням комах — тропічним хором широкого діапазону, від низького гудіння бджіл до високого, гострого дзижчання москітів. Перед верандою — невеличкий садочок, обмережений кактусами й прикрашений грядками екзотичних квітів, над якими в проміннях сонячного світла кружляють і в'ються величезні блакитні метелики та гарненькі крихітки-колібрі. Ми сидимо круг плетеного стола, на якому лежить запечатаний конверт. На конверті зубчастим письмом професора Челенджера написано:

Лорд Джон поклав годинника на стіл коло себе.

— Лишається сім хвилин, — сказав він. — Наш стариган любить пунктуальність.

Професор Самерлі, глузливо посміхаючись, простяг до конверта свою сухорляву руку.

— А яка різниця — розкриємо ми його зараз чи за сім хвилин? — спитав він. — Скрізь і завжди одна й та сама система ошуканства та дурних вигадок, якими, на жаль, уславився автор цього листа.

— Е, ні, — заперечив лорд Джон. — Ми мусимо дотримувати правил. Таке було бажання Челенджера. Ми сидимо тут виключно через нього, і було б нечесно, якби ми не викопали його розпоряджень з точністю до слова.

— Пхе! — ущипливо зауважив професор. — Мені ще в Лондоні його вимоги здалися безглуздими, а тепер, мушу сказати, я вважаю їх і зовсім ідіотськими. Не знаю, що там у конверті, але попереджаю — якщо ніяких конкретних вказівок ми там не знайдемо, я зараз же їду до Пари, щоб устигнути на «Болівію». Зрештою, у мене забагато відповідальної роботи, і я не хочу гасати по світі, спростовуючи маячню якогось божевільця. Ну, Рокстоне, тепер уже, напевне, час.

— Правда ваша, — сказав лорд Джон. — Можете давати сигнал.

Він узяв конверта й розрізав його кишеньковим ножиком. Зсередини випав складений навпіл аркуш паперу. Лорд обережно розгорнув його і розстелив на столі. Аркуш був чистий-чистісінький. Рокстон перегорнув його на другий бік. Знову нічого. Вкрай здивовані, ми мовчки перезирнулися. Врешті тишу порушив професор Самерлі оглушливим сміхом.

— Це — явне визнання своєї брехні! — скрикнув він. — Чого ж вам ще треба? Людина сама визнала своє крутійство. Нам лишається одне — повернутись додому і привселюдно оголосити його шахраєм та брехуном.

— Може, тут невидиме чорнило? — висловив я гадку.

— Не думаю, — відповів лорд Рокстон, роздивляючись папір проти світла. — Ні, юний мій друже, нам нема чого дурити себе. Ручуся, що на цьому папері нічого не було написано.

— Можна ввійти? — загуготів раптом чийсь голос з веранди.

Тінь від присадкуватої постаті заступила сонячне світло. Цей голос! Ці широчезні плечі! Ми вражено схопилися з місць і побачили в якомусь чудному хлоп'ячому брилі з кольоровою стрічкою Челенджера. Так, самого Челенджера — він стояв перед нами, тримаючи руки в кишенях куртки й граційно вигинаючись у парусинових черевиках! Відкинувши назад голову й випнувши свою розкішну ассирійську бороду на яскравому осонні, він задерикувато поглядав на нас з-під примружених повік.

— Боюся, — промовив він, дістаючи з кишені годинника, — що таки спізнився на кілька хвилин. Мушу признатись, коли я передавав вам цього конверта, то не думав, що ви встигнете його розрізати, бо сподівався бути перед вами ще до призначеного часу. Затримка сталася почасти з вини йолопа-лоцмана, почасти через недоречну зовсім мілину. Напевно, мій колега, професор Самерлі, вже скористався з нагоди й попащекував трохи.

— Мушу зазначити, сер, — з деякою суворістю в тоні сказав лорд Джон, — що ваша поява трохи полегшила наше прикре становище. Бо ми вже думали, що експедиція на цьому й скінчиться. Але я все ж таки й тепер не розумію вашої незвичайної поведінки.

Замість відповіді професор підступив до столу, стис руку мені й лордові Джону, із підкресленою зневагою вклонився професорові Самерлі й опустився в плетене крісло, що рипуче захиталося під вагою його тіла.

— У вас усе готове для подорожі? — спитав він.

— Можемо рушати хоч завтра.

— То й рушаймо. Тепер вам ніяких карт, ніяких інструкцій не потрібно, бо ви матимете неоціненну допомогу з мого боку. Я від самого початку поклав сам керувати вашою експедицією. І ви незабаром переконаєтесь, що найкращі карти не варті моєї мудрої поради, мого керівництва. Щодо маленького жарту з конвертом, то ясно, що, відкривши одразу ж усі свої плани, я мусив би відмагатись від ваших наполягань поїхати мені сюди разом з вами одним пароплавом.

— Хто-хто, але я на цьому не наполягав би, сер! — вигукнув професор Самерлі. — В усякому разі, поки існують ще інші пароплави…

Челенджер тільки відмахнувся від нього своєю великою волохатою рукою.

— Здоровий розум, безперечно, підкаже вам, що я вчинив слушно, бо, зберігаючи. за собою свободу дій, я з'явився сюди саме тоді, коли моя присутність стала доконче потрібна. Тепер ця хвилина настала. Ви в надійних руках. Завдяки цьому ви вже неодмінно досягнете своєї мети. Віднині я беру на себе керівництво експедицією і прошу вас сьогодні ж увечері закінчити всі готування, щоб завтра рано-вранці ми могли й вирушити. Час мені дорогий. Думаю, що вам також, хоч і меншою мірою. Тим-то я пропоную не баритися — тоді ви скорше побачите те, задля чого сюди приїхали.

Лорд Джон Рокстон тим часом уже кілька днів тому зафрахтував велику парову яхту «Есмеральда», яка мала везти нас проти води. Щодо пори року, то день відплиття не мав значення, бо температура тут узимку й улітку коливається в межах від 75° до 90° за Фаренгейтом[1]. Інша справа — дощі. Від грудня до травня тут сезон дощів, і вода в річці підіймається до 45 футів над найнижчим рівнем. Вода затоплює мілини, покриває величезні простори й утворює ділянки, звані тут «гано», в більшій своїй частині занадто багнисті для пішохідців і занадто мілкі для човнів. У червні вода починає спадати й досягає найнижчого рівня в жовтні-листопаді. Наша експедиція припадала на суху пору року, коли великі річки та їхні притоки в більш-менш нормальному стані.

Тече Амазонка досить повільно, бо спад її річища не перевищує восьми дюймів на милю. Жодна річка не має таких вигідних умов для плавби, як Амазонка, коли дмуть південно-східні вітри і вітрильні судна вільно допливають до кордонів Перу, а звідти назад спускаються за водою.

Чудові машини «Есмеральди» давали нам змогу не залежати від течії і посуватись проти води так, ніби ми не на річці, а на ставку.

Протягом трьох днів ми йшли в північно-західному напрямі, проти течії. Амазонка навіть тут, за тисячу миль від гирла, була така широчезна, що береги її з середини річки здавались двома ледь помітними смужками на самому обрії. На четвертий день по відплитті з Манаоса ми звернули в одну з приток, яка на місці впадання була майже така сама завширшки, як і Амазонка. Далі вона стала швидко вужчати, а ще за два дні ми добулися до якогось індіанського селища. Тут професор Челенджер наполіг, щоб ми висіли й відіслали «Есмеральду» назад до Манаоса. Незабаром, казав він, почнуться пороги, і яхтою їх однаково не пройти. А стиха докинув, що ми наближаємось до невідомої країни, тож чим менше людей знатимуть про дальшу нашу подорож, тим краще. З огляду на це, він узяв з кожного з нас слово честі не публікувати й не розповідати нікому докладно про наш маршрут, і примусив також обслугу присягтися в тому, що ніхто не викаже цієї таємниці. Тим-то я в своїй розповіді уникатиму точних вказівок про місце дії і попереджаю, що в картах чи схемах, які я, можливо, посилатиму до редакції, сторони світу навмисне буде вказано неправильно, і тому керуватися ними, якби хто захотів піти нашим слідом, не можна. Слушні чи не слушні були мотиви професора Челенджера, то інша річ. Але в нас не було вибору, і ми мусили пристати на його умови, бо інакше він здатний був і відмовитись від експедиції.

Другого серпня ми розпрощалися з «Есмеральдою» і обірвали останні нитки, що в'язали нас із зовнішнім світом.

Минуло ще чотири дні. Професор Челенджер придбав два великі індіанські човни, зроблені з такого легкого матеріалу (бамбукова снасть, обтягнена шкірою), що ми при потребі вільно могли перенести їх на руках через суходіл. Ми навантажили на них увесь свій багаж і найняли ще двох індіанців допомагати нам у плавбі. Мені здається, що ці хлопці — Атака й Іпету на ймення — супроводили Челенджера в його першій виправі. Їм страшно вдруге вирушати в цю подорож, але ватажок у них має необмежену владу патріарха, і якщо йому добре платять, то на бажання кожного окремого співплемінця він не звертає жодної уваги.

Отже, завтра ми зникаємо в невідомому. Листа цього я перешлю зустрічним човном. Можливо, це буде остання наша звістка до тих, хто цікавиться нашою долею. Як і домовлено, я пишу її на вашу адресу, любий містере Макардле, і даю вам на волю правити її, скорочувати, змінювати й узагалі робити з нею все, що вважаєте за доцільне.

[1] Це відповідає 22–30° за Цельсієм.