Утрачений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ви, мабуть, знаєте Гордона? Це поет, що оспівує коня, рушницю і того, хто вміє давати раду з обома. А це ще одна дуже корисна штука — калібр 470, з далекоміром, подвійний ежектор, чудовий приціл. Цією рушницею я скористався три роки тому проти перуанських рабовласників. Там мене мали за справжній бич Божий, хоч ви не знайдете мого імені в жодних офіційних джерелах. Бувають справи, юний мій друже, коли кожному з нас доводиться ставати в обороні прав людини та справедливості, бо того вимагає наше сумління. Отож я мусив там розпочати війну на власну руч. Сам оголосив її, сам провів і закінчив. Кожна ось ця зарубка на моїй рушниці — то убитий мною кат невільників. Чималенька колекція, га? Оця найбільша — за Педро Лопеса, короля всіх тих рабовласників: я вбив його над річкою Путомайо. О! Це саме підійде для вас. — Він витяг з шафи чудову рушницю, інкрустовану сріблом. — Добре начищена, на п'ять набоїв. На неї можете звірити своє життя.

Він передав мені рушницю й зачинив шафу.

— А до речі, — спитав він, знову вмощуючись у кріслі, — що ви знаєте про професора Челенджера?

— До сьогоднішнього дня я ні разу його й не бачив.

— Так само і я. Цікаво, що обидва ми вирушаємо в подорож на поклик людини, якої не знаємо. Він справив на мене враження задерикуватого дивака. А вчені колеги-професори, здається, не дуже люблять його. Чому вас зацікавила ця справа?

Я стисло розповів йому свої вранішні пригоди. Лорд Джон уважно вислухав мене, а потім видобув з шухляди карту Південної Америки й розгорнув її на столі.

— На мою думку, все, що казав він вам, все до останнього слова — щира правда. І завважте, — серйозним тоном додав лорд Джон, — я маю підстави говорити так, бо знаюся на цих матеріях. Південну Америку я дуже люблю і вважаю, що на цілій нашій планеті немає континенту величнішого, багатшого й чарівнішого за той, який лежить між Дарієнською затокою і Вогняною Землею. Люди ще не знають його й не уявляють собі, що він може дати. Я пройшов цей континент з краю до краю і перебув там два засушливі сезони, коли воював з тими рабовласниками. Живучи там, я не раз чув від індіанців легенди про всякі такі речі, і вони, безперечно, грунтуються на чомусь реальному. Що ближче знайомишся з цією землею, юний мій друже, то більше переконуєшся, що там будь-що можливе, будь-що. Там тільки річки правлять за природні шляхи сполучення, а що поза долинами тих річок — невідомо. Ось тут, наприклад, на плато Мато-Гроссо — він сигарою показав місце на карті, — або трохи вище, де сходяться кордони трьох держав, тут мене ніщо не здивує. Як сказав сьогодні Челенджер, Амазонка зрошує п'ятдесят тисяч квадратних миль території під несходимими лісами. А це ж площа майже цілої Європи! Ми в вами можемо перебувати один від одного на відстані дороги між Шотландією й Константинополем і водночас будемо в одному й тому самому величезному бразильському пралісі. Людина щойно почала пробивати перші стежки в тих джунглях! Та й не дивно: на річках сила водоспадів, бува, з перепадом води у сорок футів, а половина країни — непролазне болото. Чого б у такій країні не бути чомусь новому та незвичайному? І чого б відкриття ці не могли зробити саме ми? До того ж, — додав він, і похмуре його обличчя засвітилося радістю, — там перед вами на кожному кроці ризик. А я вже стільки зазнав пригод у житті, що без цього не можу. Тож-бо життя може тіпати мене як схоче, — а я ще й тішуся цим. Ризик, юний мій друже, надає особливої присмаки нашому існуванню. Після нього ще дужче хочеться жити. Ми занадто розманіжились, притьмяніли й звикли до вигод. А про мене, то дайте мені обшир та простір, дайте рушницю в руки, і я подамся на пошуки того, що варто б знайти. Я був на війні, брав участь у перегонах, літав на аероплані, але полювати на таких химерних тварин, які можуть приснитись хіба після надто важкої вечері… та це ж зовсім незвідане відчуття! — Передбачаючи таке майбутнє заласся, лорд Джон аж засміявся від радості.

Може, я занадто розводжусь про свого нового знайомого, але він же мав на багато днів стати моїм товаришем, і мені хотілося б змалювати його таким, яким він постав тоді переді мною — всю його своєрідну особистість і незвичайну манеру розмовляти та міркувати. Тільки потреба написати для редакції звіт про засідання примусила мене врешті розлучитися з лордом Джоном. Коли я виходив від нього, він сидів у кріслі під червонуватим світлом лампи, змащував свою улюблену рушницю і стиха сміявся, смакуючи наперед пригоди, які чекали на нас. Для мене було ясно, що в цілій Англії я не знайшов би собі супутника, який мав би спокійнішу голову й відважніше серце.

Того ж таки вечора, хоч і як утомили мене дивні денні події, я довго сидів у кабінеті Макардла, редактора останніх новин, викладаючи йому суть справи. Стан речей здавався йому настільки серйозним, що він вважав за доцільне наступного ранку спеціально доповісти про це головному редакторові, серу Джорджеві Бомонту. Ми погодились, що про наші пригоди я подаватиму докладні звіти у вигляді листів на ім'я його — Макардла. Листи ці, залежно від дозволу професора Челенджера, або вміщуватимуться відразу в «Газеті», або будуть видруковані згодом, бо ж ми ще не знали, на яких умовах він погодиться дати нам координати тієї невідомої країни. На телефонне запитання до нього ми одержали несподівану відповідь. Спершу Челенджер вибухнув прокльонами на адресу газетярів, але в кінці пообіцяв — якщо ми вкажемо, коли саме та яким пароплавом вирушаємо, — особисто вручити нам ті інструкції, які він визнає за доцільне дати. На друге запитання він не відповів нічого, а дружина його змученим голосом повідомила, що професор і без того в нестямі, і попросила не дратувати його більше. Третя спроба, зроблена наступного дня, призвела до оглушливого хряску в телефонній трубці, невдовзі після чого з телефонної станції нам сказали, що апарат у професора Челенджера, очевидно, зіпсутий. Ніяких подальших спроб ми вже не робили.

А тепер, терплячі мої читачі, я більше безпосередньо до вас не звертатимусь. Віднині всі відомості про мене (якщо вони будуть, звичайно) ви зможете діставати лише через нашу газету. Всі матеріали про цю найнезвичайнішу експедицію я передам редакторові, тож навіть коли мені не пощастить повернутись додому, нотатки про те, як проходила експедиція, все-таки буде видруковано.

Я пишу ці останні рядки в салоні на пароплаві «Фран-ціск», а лоцман передасть їх потім Макардлові. Дозвольте ж мені, перед тим як згорнути свого записника, поділитися з вами картиною, що збережеться назавжди в моїй пам'яті про останні хвилини нашого перебування на батьківщині.

Пізня весна. Вогкий мрячний ранок. Мжичить холодний дощ. Набережною до великого пароплава, на якому висить уже сигнал до відплиття, простують три чоловічі постаті в лиснючих непромокальних макінтошах. Перед ними носій штовхає візок, навантажений клунками, валізами та ящиками зі зброєю. Професор Самерлі — цибата меланхолійна постать — чимчикує з таким похнюпленим виглядом, немов оплакує самого себе. Лорд Джон виступає бадьоро, і його видовжене енергійне обличчя аж сяє між дорожнім кашкетом та шарфом на шиї. Що ж до мене, то я дуже радий, бо всі морочливі готування вже минулись, і прощання закінчено. Думаю, що й по мені це видно.

Коли ми підходимо до самого корабля, раптом хтось гукає до пас іззаду. То професор Челенджер, що обіцяв провести нас. Він захекано підбігає ближче, розчервонілий і страшенно роздратований.

— Ні, дякую, — хрипить він, — я волію не сходити на борт. Мені треба лише сказати вам кілька слів, а це можна дуже добре зробити й тут. Не думайте собі, будь ласка, ніби, виряджаючись у подорож, ви робите мені якусь послугу. Майте на увазі, що це мене аж ніяк не обходить, і ніяких обов'язків на мене не покладає. Правда залишається правдою, і ніякі ваші звіти змінити її не можуть, хоч, мабуть, вони й збудять та розпалять цікавість у багатьох неуків. Мої інструкції та всі потрібні вказівки для себе ви знайдете в цьому запечатаному конверті. Ви розкриєте його в місті, що стоїть на Амазонці і зветься Манаос, але не раніше, як надійде день і година, зазначені на конверті. Вам ясно? Я звіряюся на вашу честь і гадаю, що ви сумлінно виконаєте всі мої приписи. Ні, містере Мелоуне, ваших кореспонденцій, оскільки висвітлення фактів становить мету вашої поїздки, я нічим обмежувати не хочу. Тільки вимагаю від вас одного: не вказуйте точно місця вашого перебування, і нехай до вашого повернення «Газета» нічого не друкує. Бувайте, сер. Завдяки вам я певною мірою змінив на краще свою думку про осіб цього низького фаху, який ви, на своє нещастя, репрезентуєте. На все добре, лорде Джоне! Наука, оскільки я розумію, для вас — як згорнена книга, але можете втішитись: там вам буде де пополювати. Ви, безперечно, опишете в «Мисливському журналі», як убили летючого диморфодона. На все добре й вам, професоре Самерлі! Якщо ви ще здатні поступувати, хоч я й не певен у цьому, то до Лондона ви повернетесь трохи розумнішим.

По цих словах він крутнувся на п'ятах, і через хвилину з палуби пароплава я побачив, як його присадкувата постать простувала до станції.

А тепер ми вже вийшли у Ла-Манш. Ось останній дзвоник, щоб здавали листи. Зараз нас покидає лоцман.

Тож «уперед пливи, мій кораблю!». Побажаймо ж усього найкращого тим, кого ми лишаємо на батьківщині, а собі — щасливого повороту.

Розділ VII

«ЗАВТРА МИ ЗНИКАЄМО В НЕВІДОМОМУ…»

Я не буду надокучати тим, до кого дійдуть ці рядки, описом нашої чудової подорожі океанським пароплавом, не стану розповідати й про тижневу зупинку в Парі. Обмежуся лише вдячністю компанії «Перейра-да-Пінта», що надала нам неоціненну допомогу, коли ми закуповували спорядження, і коротенько зазначу переїзд Амазонкою, що її широкі, повільні й каламутні води ми краяли кораблем хіба трохи меншим за той, на якому перепливали Атлантичний океан.

Нарешті, поминувши Обідоську протоку, ми добулися до міста Манаоса. Тут представник британсько-бразильського торговельного товариства містер Шортмен урятував нас від не вельми принадливого проживання в місцевому готелі. В його гостинній фазенді перебули ми, доки настав день і година розрізати конверт згідно з волею професора Челенджера. Але перше ніж розповісти про несподівані події того дня, я хотів би докладніше змалювати моїх англійських супутників і тих з місцевої людності, кого ми найняли тут для потреб нашої виправи. Я говорю цілком відверто, сподіваючись на вашу тактовність, містере Макардле, бо листи мої, перше ніж їх друкуватимуть, повинні перейти через ваші руки.

Наукові заслуги професора Самерлі відомі занадто добре, і нема потреби довше про них розводитись. Він, як виявилося, був підготований до нашої важкої експедиції значно краще, аніж спершу видавалося. Його довге, худе й жилаве тіло не знає втоми, і ніякі зміни в довколишніх обставинах не можуть вплинути на його суху, саркастичну й часто-густо дуже несимпатичну вдачу. Не зважаючи на те, що йому вже шістдесят п'ять років, я ні разу не чув, щоб він скаржився на невигоди, яких нам часом доводиться зазнавати. Я попервах думав, він обтяжуватиме нас своєю присутністю, але тепер бачу, що його витривалість не менша за мою. За характером він жовчний скептик. Від самого початку він не крився з тим, що вважає професора Челенджера несусвітнім брехуном, а про нашу подорож казав, що це величезна нісенітниця, що в Південній Америці ми не знайдемо нічого, крім небезпек та розчарування, і що нас візьмуть на глузи в Англії. Всі ці думки під час нашого переїзду від Саутгемптона до Манаоса він висловлював не раз, трусячи при тому своєю ріденького цапиною борідкою та кривлячи зневажливі гримаси.

Коли ми опинилися на суходолі, Самерлі трохи заспокоївся, захопившись красою та різноманітністю пташиного й комашиного життя навкруги, бо він справді-таки душею відданий науці. Цілі дні він снує лісом з рушницею та сіткою на метеликів, а ввечері класифікує свої набутки. Серед його інших дивацтв треба відзначити байдужість до власного зовнішнього вигляду, неохайність, надзвичайну неуважність, відданість ялівцевій люльці, якої він майже не виймає з рота. Замолоду він брав участь у кількох наукових експедиціях (зокрема був з Робертсоном у землі Папуа), і життя в таборі або на човні не новина для нього.

Лорд Джон Рокстон вдачею де в чому схожий на професора Самерлі, хоч в основному він цілковита протилежність його. На двадцять років молодший за професора, він так само кощавий та жилавий, як і той. Щодо його зовнішності, то опис її, оскільки пригадую, я вмістив у тих записниках, які залишив у Лондоні. Він дуже охайний і чепуристий, вбирається зазвичай у білий спортивний костюм, носить високі коричневі протимоскітні чоботи й голиться щонайменше раз на день. Як і більшість людей дії, він — скупий на слова, любить занурюватись у власні думки, але охоче відповідає на запитання й бере участь у загальній розмові, говорить уривчасто й залюбки вдається до жартів. Він напрочуд досконало знає ввесь світ, а надто Південну Америку, і незмінно вірить в успіх нашої експедиції, скільки не кепкує з нього професор Самерлі. У лорда Джона приємний голос і спокійні манери, але в його блакитних очах відчувається непохитна рішучість і здатність шаленіти, коли він розлютується — прикмети, особливо небезпечні в людині, що вміє стримувати себе. Він мало розповідав про свої бразильські та перуанські пригоди, тим-то мене страшенно вразило збудження, яке його поява викликала в тубільців над берегами Амазонки — вони-бо вбачають у ньому свого оборонця й опікуна. Подвиги Рудявого Ватажка, як вони прозвали лорда, стали в них уже легендою, але й дійсність, наскільки я потроху про неї дізнавався, мало чим перед легендою поступалася.

З'ясувалося, що кілька років тому лорд Джон опинився на «нічийній» території — вона лежить у джунглях між невизначеними чітко кордонами республік Перу, Бразилії та Колумбії. Тут на величезній площі ростуть каучукові дерева, що їх, як і в Конго, кленуть тубільці, бо робота на цих плантаціях, як і підневільна праця на дар’єиських срібних копальних за часів владарювання іспанців, пов'язана з неймовірною експлуатацією місцевої людності. У тих краях панує зграя підлих метисів. Вони озброїли частину індіанців, зробивши з них своїх поплічників, а решту обернули на рабів і під загрозою нелюдських мук примусили рубати каучукові дерева, щоб потім сплавляти їх водою до Пари. Лорд Джон оступився був за бідних жертв, але у відповідь дістав самі погрози та образи. Тоді він оголосив справжню війну проводиреві рабовласників Педрові Лопесу, організував з рабів-утікачів цілий загін, озброїв його, розпочав військові дії і скінчив тим, що власноручно вбив недолюдка-рабовласника й скасував систему, на чолі якої той стояв.

Тож не дивно, що цю людину з темно-рудуватим волоссям, оксамитним голосом і невимушеними манерами зустрічали на берегах великої південноамериканської річки з таким зацікавленням. Звичайно, почуття, які викликала його поява, були не однакової якщо тубільці ставилися до нього з неабиякою вдячністю, то їхні визискувачі навпаки — з не меншою ненавистю. Нам, в усякому разі, стало в пригоді те, що він вільно розмовляв поширеною вздовж Амазонки місцевою говіркою, яка на третину складалася з португальських слів, а на дві третини — з індіанських.

Я зазначав уже раніше, що лорд Джон Рокстон просто самозабутньо любив Південну Америку. Про цю величезну країну він міг говорити з таким запалом, що запал той заражав і мене, хоч як мало я її знав, притягаючи мою увагу до неї. Як хотілося б мені віддати всю чарівну принадливість його мови, в якій точне знання перепліталося з нестримною фантазією! Вона так захоплювала, що навіть у професора Самерлі зникала його скептична посмішка на подовгастому обличчі, і він починав пильно прислухатись. Рокстон розповідав нам історію відкриття цієї величезної річки Амазонки першими завойовниками Перу, які пройшли через увесь континент, і додавав, що потрібні дальші дослідження, бо ж нам відомі лише її мінливі береги.

— А що лежить там? — вигукував він, указуючи на північ. — Ліси, болота й взагалі непрохідні хащі Хто знає, що ховають вони в собі? А тут — на півдні? Дикі болотисті зарості, де досі не був жоден білий. Невідоме оточує нас з обох боків. Що знаємо ми, крім цієї вузенької берегової смуги? Хто може передбачити, що ще криється в цій дивній країні? І чому б старий Челенджер не міг бути правий?

Ці слова для професора Самерлі були-як виклик: у нього знову з'являлася посмішка на обличчі, він мовчав, але за пасмами диму зі своєї люльки тільки скептично хитав головою.

Досить тим часом про двох моїх білих супутників. Інші особливості їхньої вдачі, так само як і моєї, виявляться з подальшої розповіді. У нас є ще кілька компаньйонів, які, можливо, відіграватимуть чималу роль у майбутніх подіях. Перш за все — це негр-велетень Самбо, справжній чорний Геркулес, працьовитий, як кінь, ну й тямущий десь так само. Ми найняли його в Парі з рекомендації пароплавного товариства, на суднах якого він трохи навчився англійської мови.

Там-таки в Парі ми завербували й Гомеса та Мануеля — метисів, які саме прибули туди з плотами червоного дерева. Були вони брунатношкірі, бородаті, люті, моторні й дужі, як пантери. Обидва жили у верхів'ях Амазонки, куди ми прямували, і саме це й спонукало лорда Джона найняти їх. Гомес до того ж чудово розмовляв по-англійському. За платню в п'ятнадцять доларів на місяць ці метиси погодилися слугувати нам, куховарити, веслувати і, взагалі, робити все, що їм буде загадано. Крім них, ми найняли ще трьох індіанців з болівійського племені мохо — представники якого поміж, усіх надрічкових тубільців славляться як вправні рибалки й човнярі. Старшого ми так і назвали Мохо, решта двоє мали ім'я Хосе та Фернандо. Отже, до складу нашої маленької експедиції, що чекає у Манаосі на інструкції для своєї незвичайної подорожі, входять троє білих, два метиси, один негр і троє індіанців.