Утрачений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Заперечуєте ви, сер, чи не заперечуєте, це не мав аніякісінького значення. Хоча добре, що бодай існування плато ви нарешті усвідомили. — Цю мить Челенджер підвів погляд на плато і раптом, на наш подив, скочив з прискалку, схопив Самерлі за підборіддя й задер йому голову вгору. — Ну, сер? — закричав він хрипким від хвилювання голосом. Тепер-то ви вже бачите, що на плато є тварини?

Я казав уже, що на краю кряжа була густа торочка зеленої рослинності. Так-от з неї виткнулася якась чорна, лискуча істота. Вона повільно підповзла до провалля, перехилилася вниз, і ми виразно побачили гадюку з пласкою, схожою на заступ, головою. З хвилину гадюка звивалася над нами, і ранкове сонце блищало на її лиснючих витких кільцях. Потім вона оспало поплазувала назад і зникла.

Самерлі був такий вражений цією з'явою, що спершу не опинався, коли Челенджер задер йому голову. Тепер же він струсонув з себе його руку й прибрав свого звичайного недоторкливого вигляду.

— Я буду дуже вдячний вам, професоре Челенджере, — сказав він, — коли в подальшому ви навчитесь звертати на щось мою увагу, не хапаючи мене за підборіддя. Навіть поява звичайнісінького скелястого пітона не виправдовує такої вашої поведінки.

— Але ж таки на плато є життя! — тріумфально відповів на це Челенджер. — А тепер, після такого свідчення, що мусить переконати й найдурніших або найупередженіших опонентів, я думаю, ми маємо негайно вирушити звідси на захід, аж доки знайдемо шлях на плато.

Підніжжя кряжа було кам'янисте, тож посувалися ми поволі й з великими труднощами. Коли це зненацька в очі нам упало щось таке, що відразу звеселило нас. То були сліди чийогось таборища: бляшанки з-під чікагських м'ясних консервів, пляшки з написом «Бренді», поламаний консервний ніж і сила всякого іншого подорожнього дріб'язку. Знайшлася тут і пожмакана розірвана газета, — «Чікагський демократ», — хоч дати на пій виявити не вдалося.

— Це не моє, — зауважив Челенджер. — Напевне, це від Мепл-Вайта.

Лорд Джон тим часом пильно оглядав стовбур деревовидної папороті, в затінку якої був розташований табір.

— Дивіться, — сказав він. — Здається, це якийсь знак.

До дерева було прицвяховано дошку, яка загостреним кінцем вказувала на захід.

— Звісно, що знак, — підтвердив Челенджер. — Бо що б інше це могло бути? Наш попередник знав, що вирушав в небезпечну подорож, і залишив позначку для тих, хто подався б його слідами. Можливо, ми знайдемо якісь знаки й далі.

Ми й справді знайшли їх, але які ж вони страшні та моторошні були, ці знаки!

Під самим кряжем росли хащі високого бамбука, подібні до тих, що їх ми зустрічали раніше. Стеблини багатьох рослин сягали двадцяти футів заввишки і закінчувались цупкими, гострими, як списи, вершечками. Коли ми проходили повз ці зарості, перед нашими очима промайнуло щось біле. Просунувши голову між стеблин, я побачив голого черепа. А за кілька футів ближче до краю хащів лежав і ввесь кістяк.

Ударами своїх різаків наші індіанці розчистили ділянку круг кістяка, і ми змогли в усіх подробицях уявити собі цю трагедію. Від убрання загиблого лишилось саме лахміття. Зате на кощавих ногах збереглися черевики, які свідчили, що то був європеєць. Біля кісток лежали золотий годинник фірми Гадзона з Нью-Йорка, ланцюжок із вічним пером і срібний портсигар з написом «Дж. К. від А. Е. С.» на покришці. Портсигар ще не потьмянів, отже, нещастя сталося не так давно.

— Хто б це міг бути? — міркував лорд Джон. — Бідолаха! Всі кістки потрощені.

— І крізь них проріс бамбук, — зауважив Самерлі. — Щоправда, бамбук росте дуже швидко, але не міг же труп лежати тут такий довгий час, щоб бамбук устиг витягтись аж на двадцять футів.

— Щодо особи померлого, то вона не викликає в мене жодного сумніву, — сказав професор Челенджер. — Пливучи річкою з наміром прилучитись до вас у Манаосі, я всюди розпитував про Мепл-Вайта. В Парі про нього не знали нічого. На щастя, я мав певний ключ для пошуків, бо в його альбомі був малюнок, де він сидить за сніданком з якимсь священиком з Розаріо. Того священика я розшукав, і хоч він виявився запеклим сперечальником і образився на мене, коли я сказав, що його вірування не вистоять проти сучасної науки, кінець кінцем я дещо таки довідався від нього. Мепл-Вайт був у Розаріо чотири роки тому, тобто за два роки перед тим, як я побачив його труп. На той час він подорожував не сам, а з приятелем-американцем, Джеймсом Колвером на ймення. Колвер сидів у човні й зі священиком не снідав. На підставі всього цього я й роблю висновок, що ми дивимось тепер на останки Джеймса Колвера.

— Що ж до причини його смерті, то тут теж нема великих сумнівів, — додав лорд Джон. — Він або сам упав зі скелі, або його скинули звідти, і він розбився. Інакше як могло б статись, що всі кістки його потрощені, і крізь них повиганялись двадцятифутові стеблини бамбука?

Ми тихо стояли перед цими тлінними останками, подумки погоджуючись зі словами лорда Джона Рокстона. Кам'яне бескеття грізно звисало над бамбуковою хащею. Але чи Джеймс Колвер сам упав, чи його було скинуто? Чи справді то був просто нещасливий випадок? А може?.. Щось зловісне й жахливе оповивало цю незнайому країну.

Ми мовчки пішли далі вздовж прямовисної кручі, такої самої гладкої, як антарктичні льодові гори, що за описами мандрівників тягнуться від обрію до обрію, високо підносячись над щоглами занесених у ті краї суден. За перші п'ять миль ми не надибали жодної розколини, жодної шпари. Аж ось у вічі нам упало щось, що сповнило наші серця новою надією. Під виступом скелі, захищеним від дощу, була намальована крейдою, ще одна стріла вістрям до заходу.

— Знову Мепл-Вайт, — озвався професор Челенджер. — Він немов передчував, що знайдуться гідні наслідувачі його справи.

— І в нього була крейда?

— Серед інших його речей я знайшов коробку з пастельними олівцями. Пригадую, що від білого шматка крейди залишився тільки невеликий уламочок.

— Це, безперечно, добра ознака, — промовив Самерлі. — Нам лишається звіритись на неї та простувати й далі на захід.

Ще через п'ять миль — нова біла стріла на скелі. В цьому місці стіна кряжа вперше розступилася. Усередині розпадини — знову стріла, тільки вже вістрям угору.

Місцина ця мала незвичайний вигляд. Схили кряжа височезні, а клапоть блакитного неба такий вузький, та ще стиснений між двома торочками зелені, що на дні ущелини панував присмерк. Ми давно вже не їли, страшенно втомилися від нерівної кам'янистої дороги, але нерви наші були до того збуджені, що нам було не до думок про перепочинок. Звелівши індіанцям стати табором, ми вчотирьох з двома метисами заглибились у ту розпадину.

Спочатку вона мала футів сорок завширшки, а далі вужчала, аж урешті й зовсім змикалася боками, а гладкі стіни прямовисно стриміли вгору, так що видертись по них не було ніякої можливості. Наш попередник явно на щось інше вказував своїм знаком. Ми пішли назад — вся розколина тяглася не більш як на чверть милі, коли нараз гостре лордове око вгледіло те, чого ми шукали. Високо над нашими головами в напівтемряві вирізнялася ще темніша округла пляма. То, мабуть, був отвір якоїсь печери.

Біля підніжжя стіни лежали купи каміняччя, і добутись до того отвору виявилось досить легко. Всі паші сумніви, коли ми дісталися туди, зникли. Там був не лише вхід до печери, а ще й збоку видніла намальована стріла. Так ось де Мепл-Вайт і його безталанний товариш вибрались на плато!

Ми були занадто схвильовані, щоб спускатись униз до табору, тож вирішили зараз же дослідити печеру. В заплечнику лорда Джона був електричний ліхтарик, що мав освітлювати нам шлях. З цим ліхтариком у руці, кидаючи перед себе маленьке кружальце жовтавого світла, лорд рушив уперед, а ми один за одним ступали слідом.

Печеру цю, очевидно, промила вода, бо стіни в ній були дуже гладенькі, а дно вкривали круглі камінці. Висота її ледве давала змогу випростатись чоловікові, а просуватись там ми могли лише вервечкою. Ярдів п'ятдесят печера йшла майже поземно, а потім почала підніматись угору десь так під кутом у сорок п'ять градусів. Далі схил став ще крутіший, і нам довелося вже пробиратися плазом, обдираючи об камінь коліна й долоні, а з-під ніг у нас осипалася галька. Раптом лорд Рокстон спинився й голосно скрикнув: