Утрачений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А я й собі мушу попросити вас, містере Волдроне, щоб ви припинили висловлювати твердження, які розбігаються з науковими даними.

Ці слова викликали справжній шал. «Ганьба! Ганьба!», «Дайте йому говорити!», «Виженіть його!», «Скиньте його з естради!.», «Хай скаже свою думку!» — гукали з усіх боків, хто в нестямі, а хто в екстазі. Голова зборів схопився на ноги і, безпорадно розмахуючи руками, спробував щось сказати. «Професор Челенджер… особистою… думкою… опісля…» тільки й можна було розібрати з його мимрення. Порушник тиші вклонився в його бік, посміхнувся, розгладив бороду й сів назад на стілець. Волдрон, розпалившись і прибравши войовничого вигляду, поновив свій виклад. Від часу до часу, висловлюючи якесь твердження, він кидав убивчі погляди на свого супротивника, котрий, здавалося, знову задрімав з тою ж таки широкою щасливою посмішкою на обличчі.

Нарешті доповідь скінчилася — гадаю, дещо передчасно, бо прикінцева частина її була якась зібгана і навіть трохи безладна. Вибитий з колії, лектор розгубив свої аргументи, і слухачі лишилися не зовсім задоволені. Тепер вони чекали, що буде далі.

Волдрон сів на своє місце. Голова щось проджерготів, і до краю естради підійшов професор Челенджер. Задля своєї газети я записав його промову геть усю до слова.

— Леді й джентльмени, — почав він серед стриманого гулу у задніх рядах, — ні, перепрошую, — леді, джентльмени й діти: спершу я не помітив значної частини моєї аудиторії. (Знявся шум; професор, милостиво похитуючи своєю величезною головою, стоїть з піднесеною рукою, немов пророк, що благословляє натовп.) Мені доручено висловити подяку містерові Волдрону за надзвичайно мальовничу й образну лекцію, що її ми оце прослухали. Де в чому я з ним не згоден і мусив був зразу ж указувати йому на ці помилки, але загалом містер Волдрон виконав своє завдання цілком сумлінно і подав нам простий і цікавий виклад того, що він вважає за історію нашої планети. Популярні лекції найлегші для сприйняття, але містер Волдрон (люб'язний погляд у бік лектора) не заперечуватиме, сподіваюся, що такі лекції завжди неминуче хибують на поверховість і неточність, бо їх доводиться пристосовувати до низького розумового рівня слухачів. (Іронічні вигуки.) Лектори-популяризатори по суті своїй — паразити. (Жест обурення й протесту з боку містера Волдрона). Задля слави чи заробітку вони використовують працю своїх скромних і маловідомих колег. Найменший новий факт, здобутий лабораторним шляхом, маленька цеглинка для храму науки — куди цінніші, ніж така лекція, що протягом доброї години розважає легковажну публіку і не залишає по собі жодних практичних слідів. Цими загальновизнаними міркуваннями я зовсім не збираюсь нікого ображати, зокрема містера Волдрона, а хочу тільки, щоб ви не втратили почуття міри і не сприймали пересічного служку за жерця науки. (Цієї миті містер Волдрон шепнув щось голові, після чого той підвівся і з суворим виглядом висловив догану карафці з водою.) Але годі вже про це. (Гучні й тривалі вигуки.) Перейдімо до питань ширшої наукової ваги. З яким саме твердженням лектора я — дослідник-практик — не міг погодитись? З твердженням про зникнення з поверхні землі певних груп тварин. Я кажу це не як аматор, або, додам ще, не як лектор-популяризатор. Я говорю як людина науки, наукове сумління якої вимагає суворо дотримуватись фактів, тож я запевняю вас, що містер Волдрон глибоко помиляється, коли гадає, ніби так званих передісторичних тварин не існує більше, оскільки він, мовляв, сам їх ніколи не бачив. Безперечно, як він і казав, вони — наші предки, але вони не тільки наші предки, а, так би мовити, і сучасники. Їх можна знайти й тепер в усій їхній своєрідності, хоч яка вона страшна й відразлива, треба лише мати енергію та настирливість, щоб відшукати місця їхнього проживання. Істоти, яких уважали за властивість самого лише юрського періоду, страховища, що заіграшки роздеруть найлютіших із наших ссавців, живуть ще й досі!.. (Крики: «Нісенітниця!», «Доведіть!», «Звідки ви знаєте?», «Це ще як сказати!») Звідки я знаю, питаєте ви? Я знаю через те, що особисто побував там, де вони живуть. Знаю тому, що сам бачив деяких з них. (Оплески, оглушливий шум, хтось гукає: «Брехун!») Я, кажете, брехун? (Загальні вигуки згоди.) Чи й справді я почув, як хтось мене назвав брехуном? Може, ця особа, що назвала мене брехуном, ласкаво встане й дозволить мені подивитись на неї? (Голос: «Ось він, сер!» — і над головами купки студентів злітає невеличка безпорадна постать в окулярах, яка щосили пручається.) Це ви наважились назвати мене брехуном? («Ні, ні, сер!» — заперечує бідолашний і вмить тоне в юрбі.) Якщо хто-небудь у цій залі насмілюється гадати, ніби я кажу неправду, я залюбки перемовлюся з ним парою слів по закінченні лекції. (Вигук: «Брехун!») Хто це сказав? (Високо в повітрі знову з'являється та сама безпорадна особа в окулярах, відчайдушно відбиваючись від своїх сусідів.) Ось я зійду до вас… (Хор голосів: «Приходь, приходь, голубе!» — на кілька секунд перепиняє його. Голова зборів запально вимахує обома руками, немов диригуючи цією какофонією. Обличчя професора Челенджера палає, ніздрі роздимаються, борода труситься — він, вочевидь, ледве стримує себе.) Кожне велике відкриття зустрічали з таким самим недовір'ям, що незаперечно свідчить: дурнів чимало у кожному поколінні. Коли вам подають якийсь неординарний факт, у нас бракує інтуїції і уяви, щоб збагнути його. Ви здатні лише обкидати болотом людей, які важать життям в ім'я наукових відкриттів. Ви переслідуєте пророків. Галілей, Дарвін, я… (Довготривалі оплески і хаос у залі не дають йому докінчити.)

Наведене вище взято з моїх поспіхом зроблених нотаток і дає дуже неповне уявлення про веремію, що там зчинилася. Галас стояв такий, що багато жінок визнали за краще вчасно вийти з зали. Поважні, статечні вчені заразилися настроєм студентів, — я сам бачив сивобородих дідків, що схоплювалися з місць і вимахували кулаками на затятого професора. Велелюдні збори клекотіли й вирували, як окріп у казані. Челенджер ступив крок наперед і підніс обидві руки вгору. В усій постаті цієї людини було щось величне й мужнє, і під його наказним жестом та владним поглядом шум поволі вгамувався. Він, здавалося, хотів зробити останнє-зауваження. Зала стихла, щоб дослухати його.

— Я це буду затримувати вас, — мовив Челенджер. Ви не варті цього. Правда є правда, і галас, що його зчиняє купка пришелепуватих молодиків, підтримуваних мушу додати — не менш дурними дорослими людьми, не може зашкодити справі. Я кажу, що відкрив нове поле для наукової роботи. Ви це заперечуєте. (Вигуки.) Тоді вношу на ваш розсуд таку пропозицію. Якщо хочете, то оберіть з-поміж себе одну особу чи й кількох і уповноважте їх перевірити правдивість моїх слів.

Містер Самерлі — знаменитий професор порівняльної анатомії, високий, сухорлявий, жовчний чоловік, схожий на богослова, підвівся зі свого місця. Він сказав, що хотів би довідатись, чи не базуються твердження професора Челенджера на даних експедиції до верхів'я Амазонки, яку він відбув два роки тому?

Професор Челенджер відповів, що так, базуються.

Містерові Самерлі цікаво було знати, як-то професорові Челенджеру пощастило зробити нові відкриття в тих теренах, які досконало дослідили Волес, Бейте та інші дуже відомі й авторитетні вчені.

Професор Челенджер відказав на це, що містер Самерлі, очевидно, плутає Амазонку з Темзою; що Амазонка — трохи більша річка; що містерові Самерлі корисно було б довідатись, що річка Амазонка вкупі з басейном річки Оріноко, яка впадає в Амазонку, розлягаються на площі в п'ятдесят тисяч квадратних миль; і що на такому широкому просторі один мандрівник цілком може знайти те, чого не побачив інший.

Містер Самерлі тоді вщипливо зазначив, що добре знає різницю між Темзою та Амазонкою, і полягає вона в тому, що тоді як усі твердження про першу легко перевірити, про другу цього сказати не можна. Він був би дуже вдячний, якби професор Челенджер назвав широту й довготу тієї місцевості, де знайдено живих передісторичних тварин.

Професор Челенджер відповів на це, що має певні підстави не розголошувати такої інформації, але з певними застереженнями згоден дати її комітетові, обраному з-поміж присутніх. Можливо, містер Самерлі й сам увійшов би до складу цього комітету і взяв участь у перевірці його слів?

Містер Самерлі. Так, я візьму в цьому участь. (Оглушливі оплески.)

Професор Челенджер. Тоді я обіцяю вручити вам необхідні дані, що уможливлять доступ до тієї місцевості. Але, якщо містер Самерлі хоче перевіряти мене, то я зі свого боку вважав би за слушне, аби хтось перевіряв його. Не хочу таїти від вас, що дорогою перед вами поставатимуть і великі труднощі, й неабиякі небезпеки. Містерові Самерлі потрібний буде молодший супутник. Чи не знайдеться тут хтось охочий?

Ось так бува ні сіло ні впало постають у житті людини переломні моменти. Чи міг я, вступаючи до цієї зали, думати, що маю незабаром опинитись на порозі таких неймовірних пригод, про які ніколи й не мріяв? Але ж Гледіс! Може, це якраз і була та нагода, про яку вона говорила? Гледіс, напевне, порадила б мені їхати. Я зірвався зі стільця. Слова самі собою вихопились межі з уст. Тарп Гепрі, що сидів поруч зі мною, смикнув мене за рукав і прошепотів: «Сідайте, Мелоупе! Не будьте привселюдним йолопом!» У ту ж хвилину за кілька рядів перед собою я побачив високого й худого чоловіка з темно-рудуватим волоссям. Він теж підвівся і лихим оком втупився на мене. Але я не здавався й раз у раз повторював своє:

— Я згоден їхати, пане голово!

— Прізвище, прізвище! — гукала публіка.

— Мене звати Едвард Дан Мелоун. Я — репортер «Щоденної газети», і я обіцяю бути цілком безстороннім свідком.

— А вас як звати, сер? — спитав голова зборів мого високого конкурента.

— Я — лорд Джон Рокстон. Я бував уже на Амазонці, добре обізнаний з тими місцями, отож маю всі підстави взяти участь в експедиції.

— Репутація лорда Рокстона, як спортсмена й мандрівника, відома всьому світові, — зауважив голова. — Разом з тим бажано було б мати в складі експедиції й представника преси.

— Тоді я пропоную обрати обох цих джентльменів, — сказав професор Челенджер, — Збори уповноважать їх супроводити містера Самерлі в його подорожі з метою перевірити правдивість моїх свідчень.

Так-от серед галасу та оплесків було вирішено нашу долю, і незабаром я вже плив у людському потоці, що прямував до виходу. Я був приголомшений тим велетенським завданням, яке взяв на себе. Вийшовши нарешті з інституту, я мов крізь туман побачив, як гурт студентів з дружнім сміхом суне тротуаром, а серед того гурту підноситься і опадає чиясь рука з важкою парасолькою. Потім, під веселі вигуки та зойки потерпілих, з-перед моїх очей рушив автомобіль професора Челенджера, і я опинився на заллятій сріблястим світлом Ріджент-стріт, занурений у думки про Гледіс та своє дивовижне майбутнє.

Раптом хтось доторкнувся до мого ліктя. Я обернувся, і в очі мені впав насмішкуватий владний погляд високого й худого чоловіка, що зголосився бути за мого компаньйона в цій фантастичній подорожі.

— Містер Мелоун, здається, так? — спитав він. — Ми нібито їдемо вкупі. Я мешкаю неподалік звідси, в Олбені. Може, ви ласкаво приділите мені півгодини? Я дуже хотів би поговорити з вами.

Розділ VI

«МЕНЕ МАЛИ ЗА СПРАВЖНІЙ БИЧ БОЖИЙ»

Ми з лордом Джоном Рокстоном звернули на Віго-стріт і вийшли до похмурих порталів цього славетного аристократичного будинку-мурашника Олбені. В кінці довгого темного коридора мій новий знайомий штовхнув якісь двері й увімкнув електрику. Кілька ламп під кольоровими абажурами залили червонуватим світлом велику кімнату. Стоячи коло дверей і роздивляючись навкруги, я мав таке враження, що тут панує атмосфера надзвичайного комфорту й чепурності, а також мужності. Все навколо свідчило про розкоші грошовитої людини та недбалість старого парубка. На підлозі лежали дорогі хутра й химерні барвисті килими з якихось східних базарів. Стіни були оздоблені картинами й гравюрами, в яких навіть моє недосвідчене око не могло не впізнати коштовних рідкісних зразків. Фотографії боксерських змагань, танцюристок і бігових коней чергувалися з полотнами емоційного Фрагонара, баталіста Жірарде й мрійника Тернера. Але серед цих прикрас були розкидані й трофеї, які нагадували, що лорд Джон Рокстон належить до найславетніших мисливців і спортсменів свого часу. Перехрещені темно-синє й малинове весла над каміном промовляли про його колишнє захоплення гребним спортом в Оксфорді, а рапіри та боксерські рукавиці поруч посвідчували, що і в цих галузях спорту він був не останній. Високо на стінах оторочували кімнату, немов фриз, голови упольованих тварин з усіх кутків світу, поміж яких особливо вирізнялася голова білого носорога з погордливо випнутою верхньою губою.

Посеред кімнати на розкішному червоному» килимі стояв чорний із золотого інкрустацією стіл у стилі Луї XV — багатюща антикварна пам'ятка, по-блюзнірському заплямована слідами склянок і пропалена недокурками сигар. На столі стояли срібна таця з курильним приладдям і пляшки з напоями. Мовчазний господар тут-таки налив до половини два келихи, розбавив віскі содовою водою, вказав рукою на крісло, поставив один келих ближче до нього й простяг мені довгу лискучу гавану. Потім і сам сів напроти, втупивши у мене свої допитливі іскристі очі, ясно-блакитні, як лід глетчера.

Крізь легенький серпанок сигарного диму я вдивлявся в деталі цього знайомого мені з багатьох фотографій обличчя — горбкуватий ніс, запалі щоки, рудувато-темне волосся, поріділе на маківці, мужні гострі вуса, коротка задерикувата борідка на випнутому підборідді. Було в ньому щось від Наполеона III, щось від Дон Кіхота, але найбільше — від сільського англійського джентльмена, який виріс на свіжому, вільному повітрі й захоплювався собаками й кіньми. Шкіра його від сонця та вітру набула цеглистого кольору. Насуплені кущисті брови надавали його холодним очам суворого, мало не жорстокого виразу, і це враження підсилював широкий, весь у зморшках лоб. Худорлявий, але міцної статури, він, як мало хто з англійців, був витривалий для виснажливих подорожей. Не зважаючи на свої добрі шість футів зросту, він здавався нижчим через певну сутулуватість.