Кров Амбера: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

1

Після того, як лезо розлетілося вщент, я відкинув руків'я. Зброя не принесла жодної користі проти океану блакитної стіни в місці, прийнятому мною за найменш товсту її ділянку. Біля моїх ніг лежало лише кілька дрібних осколків каменю. Я підняв їх і потер одна об одну. Це для мене не вихід. А єдиний вихід, здавалося, полягав у поверненні тим же шляхом, яким я ввійшов сюди, а це не виходило.

Я повернувся в квартиру (в ту ділянку печери, де я кинув спальний мішок). Присівши на щільний коричневий спальник, я відкоркував пляшку вина і ковтнув. Поки я бився зі стіною, то порядком змок.

Тут фракір заворушився на зап'ясті, частково розмотався і виповз на долоню лівої руки, обвившись навколо двох все ще лежачих на моїй долоні блакитних осколків. Він зав'язався навколо них вузлом, а потім впав і повис, розгойдуючись, як маятник. Я залишив пляшку і став спостерігати. Дуга його розгойдування йшла подовжньо того тунелю, який я тепер називав своїм будинком. Розгойдування тривало, напевно, цілу хвилину. А потім він втягнувся вгору і вгамувався, доповз до тильної сторони долоні. Звільнивши осколки біля основи безіменного пальця, він повернувся на своє звичне приховане місце навколо зап'ястя.

Я придивився пильніше. Підняв мерехтливу масляну лампу і уважно дослідив камінчики. Їх колір…

Так.

Якщо роздивлятися на тлі долоні, вони походили з вигляду на камінь в тому кільці Люка, яке я отримав не так вже давно в мотелі «Нью Лайн». Збіг? Чи тут є зв'язок? Що намагався передати мені мій шнур для удушення?

Належаче Люку кільце для ключів. І на ньому був блакитний камінь, насаджений на шматок металу… А де я міг бачити інший?

Печера, де мене ув'язнили, володіла здатністю блокувати Карти та мою Логрусову магію. Якщо Люк носив із собою камені, відбиті від цих стін, то на це, ймовірно, були особливі причини. Якими невідомими мені властивостями вони могли володіти?

Я, напевно, з годину намагався дізнатися що-небудь про їх природу, але вони пручалися Логрусовому зондажу. Нарешті, сповнившись відрази, я засунув їх у кишеню, поїв хліба з сиром і ковтнув ще вина.

Потім я підвівся і знову зробив обхід, перевіряючи пастки. Я пробув тут полоненим, як мені здавалося, цілий місяць. І пройшов у пошуках виходу всі ці тунелі, коридори і гроти. Можливості вибратися не представилося ні в одному з них. Бували випадки, коли я, як божевільний, бігав і розбивав кулаки в кров об ці стіни. Бували випадки, коли я ходив повільно, намагаючись знайти тріщини або лінії зрушень мінералу. І кілька раз я намагався зрушити затуляючий вхід валун — все без толку. Його заклинило в отворі, і я не міг його навіть ворухнути. Складалося враження, що мені доведеться пробути в ув'язненні довго.

Пастки…

Всі вони перебували в тому ж стані, як при останньому моєму обході — пастки, валуни, оставлені природою лежачими де попало з недбалим видом, але які тепер покоїлися на високих підпорах і готові були звалитися з опори, коли хто-небудь зачепить за прихований темрявою шматок мотузки, витягнутий мною зі складу.

Хто-небудь?

Люк, звичайно. Хто ж ще? Саме він і заточив мене. І якщо він повернеться — ні, КОЛИ він повернеться — підступні пастки будуть чекати. Він буде озброєний. Якщо я буду всього лише чекати його внизу, під входом, він отримає перевагу верхньої позиції. Дудки. Мене там не буде. Я змушу його спуститися за мною, і тоді…

Відчуваючи невиразне занепокоєння, я повернувся в свою квартиру.

Поклавши руки за голову, я лежав там, в який раз продумуючи плани. Пастка може вбити людину, а я не хотів убивати Люка. Це не мало ніякого відношення до сантиментів, хоча до недавнього часу я вважав його вірним другом — до того часу, поки не дізнався, що він вбив дядька Каїна, і, здавалося, збирається знищити і інших моїх родичів в Амбері. І замишляв він це через те, що Каїн убив його батька — мого дядька Бранда — людину, яку з радістю прикінчив би будь-хто з членів сім'ї. Так. Люк, або Рінальдо, як я тепер знав, був моїм двоюрідним братом і мав причину вплутатися в одну з наших внутрішніх вендети. І все ж, охота за всіма одразу здавалася мені деякої надмірністю.

Але спорудити пастки мене спонукали аж ніяк не родинні почуття і не сентименти. Він був потрібний мені живим, тому що у всій цій ситуації було занадто багато такого, чого я не розумів і міг взагалі ніколи не зрозуміти, якщо він загине, так і не розповівши мені…

Ясра. Рожеві Козирі Смерті… засоби, завдяки яким мене так легко вистежували у Відображеннях… вся історія відносин Люка з художником і ненормальним окультистом Віктором Мелманом… все, що він знав про Джулію і про її смерть…

Я почав заново. Розібрав пастки. Новий план був простий і грунтувався на тому, про що Люк, по-моєму, нічого не знав.

Я переніс спальний мішок на нове місце, в тунель, безпосередньо примикаючий до печери, в стелі якої знаходився закритий лаз. Перетягнув я туди також і дещо з продовольчих запасів. І вирішив залишатися поблизу від входу як можна довше.

Нова пастка була дуже примітивною: прямою і попросту майже безвідмовною. А коли незабаром я встановив її, залишалося тільки чекати. Чекати і пам'ятати. І планувати. Я повинен попередити інших. Повинен щось вжити щодо свого Колеса-Примари. Мені було потрібно з'ясувати, що ж знала Мег Девлін. Мені було потрібно… багато чого.

Я чекав. Я думав про тіньові грози, сни, дивні Карти і про Даму в Озері. Після довгого періоду неквапливого перебігу моє життя за якихось кілька днів стало дуже насичене подіями. Потім наступив цей довгий період байдикування. Єдиною втіхою мені служило те, що ця лінія часу випереджає по швидкості більшість інших, а в даний момент це було важливо для мене. У Амбері мій місяць цілком міг опинитися всього лише днем, або навіть менше. Якщо я зможу незабаром вибратися з цього місця, то сліди, по яких я послідую, можуть бути все ще відносно свіжими.

Пізніше я погасив лампу і ліг спати. Крізь кришталеві лінзи моєї тюрми просочувалося достатньо світла, яке то розгорялося, то згасало, щоб я відрізняв день від ночі у зовнішньому світі, і я підтримував свій небагатий подіями режим дня відповідно до його ритму.

За наступні три дні я знову перечитав від початку до кінця щоденник Мелмана — твір, багатий ілюзіями і бідний корисною інформацією — і вже майже зумів переконати себе, що людина в каптурі, як він називав свого гостя і вчителя, ймовірно, була Люком. За винятком натяку, який дещо спантеличив мене, про подвійну стать згадуваної особистості. Згадки ближче до кінця записів щодо жертвопринесення Сина Хаосу я міг сміливо прийняти на свій рахунок у світлі знання про те, що Мелмана готували знищити мене. Але якщо це зробив Люк, то як пояснити його двозначну поведінку на горі в Нью-Мексико, коли він порадив мені знищити фатальні Карти Смерті і прогнав мене так, немов захищав від чогось? Адже він зізнався в декількох більш ранніх замахах на моє життя, але заперечував свою причетність до наступних. У нього не було ніяких причин для цього, якщо він насправді у відповіді за всі ці замахи. Що ж ще тоді могло бути присутнім у справі? Хто ще? І як? У головоломці явно бракувало складових частин, але у мене складалося таке враження, ніби вони дрібні, немов самий малесенький біт нової інформації та найлегший струс візерунка раптово змусить усе встати на свої місця, і утворений малюнок буде тим, що мені належало б уже давно побачити.

Я міг би здогадатися, що візит відбудеться вночі. Міг би, але не здогадався. Прийди мені це в голову, я змінив би розпорядок сну і неспання і чатував би з недремним оком. Хоча я і був порядком впевнений в дієвості своєї пастки, в істинно критичних справах важлива кожна дрібне перевага.

Я міцно спав, і скрегіт каменю по каменю долинув немов би здалеку. Коли звуки продовжилися, я заворушився, але повільно, і минуло кілька секунд перш, ніж потрібні контакти у мене в мозку замкнулись, і я зміркував, що відбувається. Потім, все ще толком не прокинувшись, я різко піднявся в сидяче положення а потім встав, пригнувшись, біля найближчої від входу в печеру стіни, протираючи очі і змахуючи волосся з лоба, чи то шукаючи втрачений сон, чи проганяючи залишки сну.

Перші почуті мною звуки напевно означали витягнення клинів, спричинивши за собою деяке розгойдування і зсув валуна. Триваючі далі звуки були приглушеними, без відлуння — а отже, зовнішніми.

Тому я ризикнув швидко заглянути в печеру. Не побачивши ні відкритого входу, ні зірок над ним. Ворушіння нагорі тривало. Звуки від розгойдування змінилися тепер постійним скрипом і скреготом. Крізь напівпрозору стелю печери сяяла куля світла, оповита розсіяним німбом. Ліхтар, здогадався я. Занадто рівно світить, щоб бути факелом. Та й непрактично — факел за даних обставин.