"Лахтак": читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А вітер посилювався, і вже чути було скреготання перших крижинок, які він зривав і котив по сніговому настилу.

Вершомет, глянувши на свій компас і вивіривши напрямок до пароплава, обриси якого ставали тепер зовсім невиразними, підбіг до гідролога.

— Дмитре Петровичу, звірте-но свій компас із моїм. Коли почнеться хуга і пароплав зникне з очей, нам доведеться йти лише за компасом.

— Іти на пароплав за компасом? — Запара зупинився і скептично похитав головою.

— Це краще, ніж без компаса, — коротко відказав мисливець, і вони почали звіряти напрями магнітних стрілок компасів.

Стьопа і Павлюк були метрів на тридцять попереду. Юнга сказав кочегарові:

— Павлюк, ходімо з гідрологом, взявши його в середину. Він лижник поганий. Вершомет показуватиме дорогу, а ми допомагатимемо Запарі.

Хуга починалася. Засвистів вітер, зриваючи хмари снігу. Мінився місяць, ховаючись у сніговій імлі. Сніг бив в обличчя і ховав від очей пароплав. Вершомет відчував усю відповідальність, яка лягала на нього як провідника. Доводилося йти проти вітру, і це гальмувало їхній біг. Запара кілька разів спіткнувся і впав би, коли б його не підтримали юнга і кочегар. Та вчений нітрохи не підупадав духом. Крізь вітер він вигукував кілька жартівливих слів своїм попутникам. Він стежив і за компасом, щоб перевіряти Вершомета, і за крокоміром, щоб визначити, скільки вже пройшли. Крокомір, що висів на його поясі, показав від пароплава до острова дві з половиною тисячі кроків. Але тому, що крокомір розрахований на вимірювання відстані, коли людина йде, а не біжить на лижах, то, звичайно, покази ті були невірні. Щоб покази були правильні, треба вираховувати поправку до крокоміра. Проте покази крокоміра і без поправок давали змогу приблизно визначити, куди ближче — до пароплава чи до острова. Коли крокомір показав, що від острова пройшли 1300 кроків, то Запара вирішив, що вони приблизно на півдорозі між островом і «Лахтаком». Та, безперечно, їх кроки були тепер менші, ніж тоді, коли вони йшли з пароплава. Вітер, сніг, пітьма зменшували довжину кроків.

Вершомет не дуже покладався на крокомір Запари і сам підраховував свої кроки: через кожні сто він зав'язував вузол на мотузку, що звисав з його пояса. За його розрахунками, вони пройшли більше ніж половину дороги. Боячись проминути пароплав, мисливець уповільнив рух уперед. Він ішов, напружуючи зір. Та в сніговій бурі важко розглянути щось далі ніж за кілька метрів.

Часом він оглядався назад і чекав товаришів. Нарешті, коли вітер досяг штормової сили, Вершомет дістав із своєї торби тонкий, але довгий міцний мотузок і запропонував усім обв'язатись. Адже вітер міг одкинути когось убік і, збивши з ніг, здути по кригах на півсотні кроків, У таких умовах людину важко було б знайти, бо навіть голос її не долетів би до товаришів.

Тепер ішли один за одним. Попереду всіх, як і раніше, мисливець, за ним — Стьопа, зараз же за Стьопою — Запара, і в ар'єргарді — Павлюк. Кочегар мусив підтримувати гідролога ззаду, коли б той упав чи щось трапилось із ним. Але ми вже згадували, що вчений тримався чи не бадьоріше за всіх і досить твердо стояв на лижах.

Аж ось, на думку мисливця і гідролога, вони вже мали бути поблизу пароплава.

Навколо бушувала метелиця, свистів вітер, дзижчав сніг, і десь удалині гучно тріскалася крига. Місяць час від часу прозирав крізь снігову вуаль.

Він ледве освітлював чотирьох відважних мандрівників.

Мисливець кілька разів стріляв з рушниці, та сухий тріск пострілів майже нечутно розплескувався в хаосі буревію.

У людей від пурги й зустрічного вітру підгиналися ноги, миготіли мільйони снігових метеликів в очах. Коли б мисливець мав хоч щось подібне до намету, він уже давно дав би знак зупинитись. Але не маючи ні намету, ані хутрових спальних мішків, він знав, що така, зупинка, безумовно, буде останньою зупинкою в житті. Борючись за життя, він вів своїх товаришів проти снігового самуму. Люди зажмурювали очі, падали, вставали, підтягувані передніми або підштовхувані задніми, і йшли, йшли, йшли… в крижану безвість.

Розділ VIII

Лише Вершомет жодного разу не посковзнувся і не спіткнувся. Мисливцеві не довелося ні разу простягнутися на кризі. Він ішов повільно, але майже не зупиняючись, і тяг за собою товаришів. Один по одному йшли слідом за ним Стьопа, Запара і Павлюк.

Часом вони потопали в снігових заметах під яким-небудь торосом, часом же з великим напруженням ледве посувалися чистою кригою, згинаючись проти вітру. Кожного з них непокоїло, як удасться вибратись з цієї халепи. Але жодного не торкнулося зневір'я.

Та ось Запара потяг мотузок, наче кличучи до себе Стьопу. Справді, гідролог зупинився і крикнув, щоб усі підійшли до нього. Тоді Запара присвітив ліхтарем циферблат крокоміра. Стрілки цього інструмента показували, що вони вже пройшли три тисячі кроків, отже, мусили бути або біля пароплава, або вже й проминули його.

— Мені здається, — прокричав Запара на вухо мисливцеві, — що не треба заглиблюватись далеко в море. Коли не знайдемо пароплава, повернемо до острова.

Безперечно, сидіти на острові доцільніше, ніж на кризі, хоч там і немає майже ніякої надії на порятунок. Та хто знає, може, на острові хоч хто-небудь з них виживе. А може, вітер піджене пароплав у кризі до самого берега. До острова ж вони, безперечно, доберуться за допомогою компаса, який вкаже їм безпомилково, куди йти, і вітру, що підганятиме їх у спину. Вершомет запропонував таке: ще сто кроків уперед, а тоді п'ятсот кроків праворуч і потім тисячу кроків назад, тобто ліворуч. І якщо не знайдуть, то лише тоді повертатись. План Вершомета прийняли і рушили далі.

Пройшовши сто кроків, вони знесилились, але нічого не знайшли. Звернули ліворуч, і одразу йти стало наче легше. Вітер повіяв з правого боку і хоч збивав їх з дороги, але боковий вітер перемагати було не так важко.

Несподівано для себе мисливець збився з рахунку. Зупинився на мить попросити Запару, щоб той глянув на свій крокомір, але вирішивши, що залишилось небагато, рушив далі. Ззаду на нього насідав Стьопа. Вершомет спробував прискорити рух, рвонувся вперед і в ту ж мить полетів через голову на кригу, відчувши, мабуть, інстинктивно, що лижа його переламалась.

Стьопа, ідучи за Вершометом, налетів на нього, гепнувся поруч у сніговий замет і потягнув за собою задніх. Не встояв і Запара. Лише Павлюк залишився на ногах і нахилився над товаришами, щоб допомогти їм підвестись. Простягаючи руки до Запари, він несподівано намацав предмет, що спричинився до катастрофи. Це був натягнутий мотузок. Зачепившись за нього, покотився з розмаху мисливець.

— Що за диво? — перепитав сам себе Вершомет, не вірячи тому, що тримався руками за мотузок.

У всякому разі мотузок свідчив, що на цій крижині були люди. Може, вони й зараз десь тут і цей мотузок приведе до людей. Хоч це й малоймовірно, але хіба можлива річ, щоб у такому місці зустріти натягнутий мотузок.

Знайдений мотузок радісно схвилював чотирьох лижників. Та виникло й нове ускладнення: Вершомет залишився без лиж, а запасних вони не мали.

Мисливець запропонував розійтись по двоє і рушити в той і другий бік, тримаючись за мотузок, щоб перевірити, де він кінчається. Той, хто знайде кінець, повернеться назад. Далі, ніж за триста кроків не відходити. Пройшовши триста кроків, треба зачекати хвилин десять — п'ятнадцять на товаришів і, коли їх не буде, повертатись.

На цьому погодилися. Вершомет і Стьопа пішли в один бік, а Запара з Павлюком — у другий.