Пригоди двієчника: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли бабуся ввіходила до кімнати, мулла Янгок бурмотів свої молитви, розхитуючись з боку в бік, а лишаючись на самоті, виймав з кишені якусь пляшечку й пив із шийки.

— Бай-бай-бай! — примовляв він при цьому. — Так і обпікає ясна, кляте зілля, хай пошле вам усім аллах доброго здоров'я!

Горішок відкотився уранці. Прихопив з собою половину баранячої туші, шкуру та ще й гроші заправив у бабусі.

— На ранок дівчинка бігатиме, як козеня, — сказав він, ідучи.

Однак бідолашній Донохон не полегшало. Вона качалася по постелі, стогнала охриплим голосом. Подушка була мокра від сліз і поту. Рахіма-апа хутенько вдяглась і, нічого не кажучи, побігла на пошту.

«Дзвонитиме татові», — здогадався я.

Опівдні до нашого дому підлетіла сіра «Волга». З неї вискочив чоловік у білому халаті й тато в своєму промащеному комбінезоні. Нічого не кажучи, вони побігли в хату.

Лікар швидко оглянув Донохон й уривчасто кинув:

— Приступ апендициту. Негайно в машину!

Бабуся голосно заплакала, заметалася.

Я вискочив надвір, щоб не чути її голосіння, а тут ще й тато сказав:

— Сідай, Хашимджане. Разом одвеземо сестричку.

Лікар, який робить операції апендициту, виявляється, сидів у буфеті. Побачивши машину, він вискочив надвір, крикнув:

— Я зараз! — і побіг назад.

Донохон поклали на ноші й понесли. По коридору забігали чоловіки й жінки в білих халатах.

— Чекайте тут, — кинув лікар, який приїздив до нас, і теж побіг.

Тато зморено сів на лавочку, обхопив голову руками.

— Нічого, Хашимджане, нічого… — сказав він тихо. — Я гадаю, операція пройде вдало, не плач, синку… Мужчинам не можна плакати.

Я одвернувся, щоб тато не бачив моїх сліз. Цілком можливо, що мужчинам не личить плакати. Та що, як тобі несила стримати сльози? Адже он і в тата очі блищать, і він крадькома втирає їх рукавом…

Мені страшно було думати про Донохон, яка лежала тепер на операційному столі. Тому я намагався думати про стару Capo, про муллу Янгока. Стривайте, любі, я з вами ще поговорю. Я ще покажу вам баночки з сметаною, гостренько приправлену шурпу! Ви в мене ще поскачете!

У дверях з'явився лікар. Обличчя його, і волосся, і халат були мокрі від поту. Тато мерщій до нього:

— Ну як, лікарю?

Той ледь усміхнувся, закурив, поклав сірник назад у коробку й сказав:

— Нічого, нічого… заспокойтесь. Усе гаразд. Але якби запізнилися на півгодини — ніхто б у світі її не врятував.

Тато круто повернувся й швидко пішов геть. Плечі його здригалися. Коли я догнав його, він сховав хусточку в кишеню:

— Сідай, Хашимджане, поїдемо додому, заспокоїмо бабусю, хоч вона зі своїми муллами ледь не занапастила дівчинки.

Лише тепер я помітив, що біля воріт стоїть татів мотоцикл. Він був увесь у пилюзі на два пальці. Не знаю, якими дорогами мчав тато, щоб устигнути врятувати Донохон.

ЗДРАСТУЙ, АЛЛАХ!

— Шапочко моя!

— Хашимджан! Чи це ти, друже!