Пригоди двієчника: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ох і любить же хвастати цей Ариф! Про що б не говорив — «я» та «я»! Навіть якщо й одлупцює його хтось, гордо б'є себе в груди і хвалиться, що то він побив.

— Видно, Пуголовку, видно, що тебе мало чого навчили у твоєму таборі! — сказав я спокійно, хоч руки мені таки дуже свербіли. — Задавакою був і зостався!

— Дечого навчили! — гордо випростався Ариф. — Я тепер простісінько американський фокус показати можу!

— Американський фокус? Може, мені покажеш?

Ариф похитав головою:

— Ні, тобі не покажу. Не можна.

— Чому не можна?

— Плакати будеш.

— Це я плакатиму?!

— Так, ти.

Я сміявся хвилин п'ять, доки не заболіло в животі. Ариф терпляче ждав, доки я заспокоюся.

— Гаразд, — сказав він. — Якщо даси слово, що не заплачеш, я покажу тобі американський фокус. Принеси лишень з дому хустку й мотузок. Та гляди, щоб міцний був мотузок!

Я швиденько збігав по хустку й мотузок.

— Тепер зав'яжи собі хусткою очі, — наказав Ариф, — щоб нічого не було видно.

Я зав'язав. Після цього Ариф закинув мені руки назад і теж міцно зв'язав їх.

— А це навіщо? — поцікавився я.

— Не поспішай, узнаєш. Ставай навколішки.

Я став навколішки.

— Ти мене бив минулого року? — спитав Ариф ні сіло ні впало.

— Я ж потім просив пробачення…

— Ні, ти скажи, бив чи ні?

— Бив. Нащо зараз про це згадувати! Ти показуй свій фокус, Пуголовку!

— Ось тобі «фокус»! Ось тобі «Пуголовок»!

Від першого ж удару я впав і безпорадно борсався на землі, доки Ариф, не поспішаючи, лупцював мене. Я навіть кричати не міг, бо в рот набилася ціла пригорща піску. Все б це нічого, та ось мене раптом ударило щось велике, тверде. Почувся зляканий крик:

— Ах ти, хуліган!..

Хтось розв'язав мені спершу руки, потім очі. Наді мною стояв Адилов, учитель з нашої школи. Його велосипед з покрученими спицями і зігнутим ободом валявся поряд. Адилов мовчки дивився на мене.

Я сплюнув пісок, спробував устати. Боліли ті самі ребра, які поламали мені футболісти. На них, видно, наїхав Адилов своїм велосипедом.

Навколо нас зібрались люди. І всі почали говорити, що я, мовляв, росту хуліганом, що мама й тато геть розбестили мене, що коли і далі так триватиме, то страшно навіть уявити, ким я стану. Я спробував пояснити, що не винуватий, що нічого поганого не робив», що це Ариф показував фокус. Та тільки масла у вогонь підлив. Навіть бабуся, яка прибігла від сусідок, накинулася на мене. А Ариф стояв неподалік і нишком показував мені язика.

— Це твоя хустка? Це твій мотуз? — спитав хтось. — Чому ти звертаєш на інших?