Пригоди двієчника: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я, моя дорога, хіба не впізнаєш? Дуже скучив за тобою!

— Я також, Хашимджане. Я знала, що ти прийдеш до мене.

— Ти мені дуже потрібна, дорога. Я хочу побачити, як ця Сарохон розмовляє з господом богом. Я тепер напевне знаю, що вона шахрайка, але не знаю, як це довести.

— Там видно буде, Хашимджане. Ти ж розумний хлопець, щось та придумаєш.

— Тоді вперед, мій друже вірний, вперед!

Ще не було дев'яти ранку, а в Сарохон у дворі сиділи сім бабусь, п'ятеро дідусів і троє дітей. Обличчя у всіх жовті-прежовті, як перестиглі дині. Очі смутні й покірні, як у пса нашого мірошника Шергази Кульгавого. Це вони від хвороби зробилися такі. І Сарохон удвох з аллахом мають їх вилікувати.

Я прослизнув у кімнату. Знахарка сиділа в темному кутку, зодягнена в усе чорне. На худому, зморшкуватому, як сушена груша, обличчі блищали величезні очиська. На плечі й груди звисали брудно-білі пасма волосся. Достеменна чаклунка. Мені навіть трохи лячно зробилося. Минулого разу не так було. Тоді я думав про сестричку і страху не відчував, та й знахарка не мала такого зловісного вигляду.

Сарохон бурмотіла щось скрипучим голосом і, розчепіривши пальці, простягала вперед руки.

— Куф, су-уф-ф-ф! — сичала вона при цьому і плювалася навсібіч.

Коли очі призвичаїлися до пітьми, я побачив жінку з дитиною на руках. Вона стояла навколішки й злякано тулилася до стіни.

— Сина твого обплутали жовті диви, моя дитино! — голосно крикнула раптом Сарохон, простягти руки до бога.

І тут загриміла музика отих дивів. Вона складалась із дзвону та гуркоту, тоненького підвивання й огидного вереску. Звідки долинала вона: чи з-за стіни, чи згори, чи з-під землі — я не розібрав. Та й не намагався — злякався дуже. Хотів навіть п'ятами накивати, та вчасно згадав, що я невидимка і ніякі диви мені не страшні.

Музика вмовкла так само несподівано, як і почалася. Серед моторошної тиші пролунав тоненький, писклявий, як у сурная, голос:

— Амі-і-інь!

— Аллах почув твої молитви, моя дитино, — проскрипіла Сарохон. — Щоб вигнати жовтих дивів, дитину треба загорнути в шкуру жовтої кози. Така воля аллаха!

Тітонька Сарохон підняла руки до неба, помовчала, затим нахилилася вперед, витріщила блискучі очі й просвистіла:

— Всемилостивий обіцяв зцілення недужому. Ти сама чула його голос, моя дитино. А оці таблетки даватимеш хлопчикові тричі на день: уранці, опівдні і ввечері. Вони від самого бога… А м'ясо жовтої кози принесеш сюди.

Розмова, що її повела стара далі, була мені нецікава. Тут важливо дізнатися, яка це музика відгукується на слова Сарохон і хто кричить потойбічним голосом «Амінь!». А що як тут і справді є щось від аллаха?

Поправивши на голові шапку, я оглянув закапелки, повирубуваиі в стінах, перевірив сусідню кімнату. Ні тут, ні там, крім усілякого посуду та різного дріб'язку, нічого не знайшов.

Поліз на плаский дах. Він розділявся навпіл двома простінками. Між ними висіла мотузяна драбина. Отже, стіна, що ділить кімнати в домі Сарохон, зсередини порожня.

Обережно спустившись униз, я помітив невелику дірку, від якої починалися цегляні східці.

В підвалі було поночі й волого. З низької стелі звисало багато овечих і козячих шкур. В кутку штабелями стояли банки з усякими соліннями та вареннями. Якраз посередині підвалу стояв глиняний глек відер на сто води.

Голоси з кімнати Сарохон чути було тут дуже добре. Ось до неї увійшов якийсь новий відвідувач, одкашлявся.

— Так, батечку, вас обплутав чорний див, — проскрипіла Сарохон. — Це найнечистіший з усіх нечистих, хай боронить нас господь, куф-суф-суу-ф-ф-ф!

Не встигла вона вмовкнути, як раптом глек, біля якого я стояв, ожив: застугонів, заухкав і задеренчав. Я зі страху підскочив, волосся мені на голові заворушилося. Сяк-так угамував дрижаки в колінах. Чого ж боятися, адже дияволи мене не бачать і гадки не мають, що я стою поруч.

Я тихенько підкрався до глека і зазирнув у нього. І що б ви думали? В глекові сидів… наш дорогесенький Мирабіддинходжа! На руки йому по лікті було нанизано великі металеві кільця, в одній руці він тримав кілька дитячих торохтушок, в другій — стару дойру[10]. Все це разом жахливо гуркотіло, підсилене луною в глиняному глекові…

«Чи не ти бува, Мирабіддинходжо, і є його величність аллах?! — подумав я, насилу стримуючи сміх. Страху, що хвилину тому скував мені руки й ноги, як не було. — Що ж, здрастуй, аллах. Будемо знайомі!»

І тут я так розлютився, так розлютився, що вихопив голку, які завжди ношу в тюбетейці, і загнав її в плече шайтана Мирабіддинходжі.

— Вой до-од! Пробі! — заволав він на все горло. Сарохон — стара хитрюга, враз на свій лад повернула синів крик.

— От бачите, батечку, — долинув її гугнявий голос, — страх важка у вас недуга — навіть ангели волають «пробі»!

[10] Дойра — ударний музичний інструмент, схожий на бубон.