Пригоди двієчника: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я забув про це, дідусю Азраїль! І взагалі до школи я ходжу раз на тиждень. — Мирабіддинходжа навіть хихикнув задоволено.

— У-у, дармоїд! — сказав я і обтер руки об холошу. — Ось кого треба було залишити на осінь, а не бідолаху Закіра.

— Мені теж не солодко живеться, — зітхнув Мирабіддинходжа. — Мені, може, ще й гірше… Бо я недоумок. Мама так каже…

— Гаразд, тепер усьому цьому край, і ти повинен вчитися на відмінно, — сказав я твердо. — Як тільки заробиш двійку — негайно ж заберу тебе на той світ.

— Хоп[11], дідусю, старатимуся.

Я зібрався йти, але тут мене осяяла одна думка. Я погладив худеньку шию Мирабіддинходжі й спитав:

— Ти сказав, що знаєш хлопчика, якого звуть Хашимджаном. Це правда?

— Знаю, дідусю, знаю, як не знати такого…

Годі, не мели дурниць, — перебив я його. — Це добре, що ти знайомий з такими хлопцями, як Хашимджан. Молодець. Там, на небі, його всі дуже поважають. Отож, якщо цей Хашимджан попросить тебе дати йому покататися на велосипеді, я сподіваюсь, ти не відмовиш йому?

Звичайно, дідусю Азраїль. Хай катається скільки здужає. Навіть на цілих півгодини дам.

— Ну, все! Сиди тепер тут і не ворушись.

Я піднявся по драбині на дах, спустився у двір. Мені пригадалося, як Сарохон вийняла з мішечка якісь таблетки і подала жінці з дитиною. Треба подивитися, що воно за таблетки. Сарохон така тварюка, може примусити людину звичайний попіл ковтати…

Мішечків, пошитих з різнокольорових ганчірок, виявилося в знахарки п'ять. Там були всякі таблетки і порошки в аптечній упаковці. Пеніцилін, біоміцин, краплі різні… От тобі й ліки, що послав усевишній! Стривай же, бабко, з Хашимджаном жарти короткі!

Я засунув руку в глибоку кишеню Сарохонової безрукавки, витяг жмут замацьканих пожмаканих грошей. Відрахував десять карбованців і побіг в аптеку. Мирабіддинходжі, звісно, можна вірити, але хоч би скільки він говорив, а довести нічого не зможе. Отож йому треба допомогти. І ось чим я вирішив цього досягти: купив проносне й замінив ним усі порошки, що лежали в різнокольорових мішечках.

Бачили б ви, що коїлося на другий день у домі старої шахрайки! Збіглися всі хворі, кого Сарохон «лікувала» самим проносним, і одлупцювали її. Ще й до того забрали собі усі овечі й козячі шкури…

МУЛЛА ЯНГОК ПРОСИТЬ ПЕНСІЮ

Я цілий день никав по кишлаку, маючи надію спіймати Мирабіддинходжу. Вдома його не було. Я хотів узяти в нього велосипед і з'їздити на розвідку до могили Узункулака.

А Мирабіддинходжі все не було. Я вирішив піти пішки. Чи й не далечінь — якихось два кілометри. За півгодини дійду.

За околицею мене догнав на мотоциклі тато.

— Ія! — здивувався він. — Куди це ти розігнався, Хашимджане?

— Та так, провітритися хочу.

— Поїхали, якщо хочеш, зі мною. Голова сільради попросив затриматися на день, допомогти в одній справі.

— Поїхали, тату!

Я швидко зліз на багажник.

Чудовий у мене тато, скажу я вам. Він і на бульдозері працює, і на тракторі, і машину водити вміє. А мотоцикла свого жене — більш як сто кілометрів витискає.

Вдалині замріли високі тополі, що ростуть коло базару.

Тато звернув ліворуч, ще трохи проїхав, і ми зупинилися. До нас повагом підійшов високий худий чоловік у гімнастерці. Це був голова сільради Абдушукуров. За ним ішов ще один чоловік. Цього я в обличчя не знав.

— Не запізнився? — спитав тато, вітаючись з ними за руку.

— Запізнитися ти не запізнився, — почухав потилицю Абдушукуров, — та бач, яка тут зачіпка виходить… — Він скоса поглянув на мене й запитав — А це що за фруктик з тобою?

— Не фруктик, а Хашимджан Кузиєв, — буркнув я ображено.

[11] Xоп — добре, гаразд.