Пригоди двієчника: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Абдушукуров засміявся, підморгнув мені, наче хотів сказати: не гнівайся, мовляв, не впізнав одразу. Але я відійшов геть і однаково почув усю розмову.

Говорив переважно голова сільради. Тато і незнайомий чоловік слухали мовчки, інколи поглядаючи на тополі поблизу могили.

— І знаєте, що він мені сказав? — розповідав Абдушукуров. — «Без згоди духовенства, — каже, — не маєте права руйнувати святе місце!» — «Тут збудуємо піонерський табір, — одказую йому. — А на місці могили Узункулака за планом має бути кінотеатр». — «Ні, — вперся він, — ви не маєте права ображати віруючих, радянський закон не дозволяє руйнувати пам'ятники старовини!» — «Який же це, — кажу, — пам'ятник старовини — могила Узункулака? Це ж типовий розсадник релігійного дурману!» — «Гаразд — погодився раптом мулла Янгок, — руйнуйте могилу, якщо тільки приймете мою умову».

Тато і гість із району пожвавішали, підступилися ближче до Абдушукурова. Той вів далі:

— І знаєте, що він вимагає? Цей пройдисвіт набрався нахабства просити пенсію. «Ви поступитесь мені, я — вам, — нахабно заявив він, — шістдесят карбованців пенсії мене влаштують. Отак і закінчимо полюбовно».

— Та-ак, складне діло, — замислено сказав чоловік з району.

— А що тут складного? — гаряче вигукнув тато. — Ви тільки накажіть, сяду зараз на бульдозер і вмить зруйную це осине гніздо! У мене з ними свій рахунок, з цими дурисвітами…

— Не можна, — сказав Абдушукуров, — і річ тут не в нахабстві мулли Янгока. Ми мусимо поважати почуття віруючих. Звичайно, їх небагато, але вони щиро вірять, що могила Узункулака справді святе місце.

— Ваша правда, — мовив незнайомець, — тут не можна діяти навально. Треба шукати безболісні шляхи, щоб і не зірвати будівництва об'єкта і почуттів віруючих не образити.

Він натяг на лоба капелюха й пішов до штабелів дощок, складених біля дороги. Там стояв критий брезентом «газик». Тато й Абдушукуров подалися за ним.

«Мабуть, вони ще не скоро звільняться», — подумав я, бічком відходячи до кущів, де могила Узункулака.

Здається, я вже казав, що сюди на базар у неділю приїжджає багато люду. Дехкани[12] ближніх кишлаків торгують тут динями, яблуками, персиками та всякими іншими фруктами й овочами. Деякі спритні бабуні приносять навіть шурпу в каструлях і живо збувають її.

Я поволі протискувався поміж людьми і раптом забачив Арифа. Він сидів, притулившись до дерева. Перед ним на землі лежала торбинка з куртом[13].

— Кому курт, кому курт! Дуже смачний курт! — вигукував він своїм писклявим голосом.

Я присів навпочіпки супроти Арифа, узяв одну кульку й поклав у рота.

— Дуже пересолений, — сказав я і поморщився, — навіщо людей дуриш?..

— Битимеш, еге? — затремтів Арифчик. — Помститись хочеш?

— А то ж як?! — серйозно відповів я. — Тепер моя черга показувати фокус.

— Я… я ж… — зіщулився Ариф.

Я засміявся.

— Гаразд, на цей раз вибачаю. А надалі гляди…

— Справді? — просяяв Ариф і зраділо залепетів — Знаєш, я вирішив помогти тобі цього року. Хай сам одержуватиму трійки, а тебе у відмінники виведу. Та ти їж, їж курт. Я сам його приготував. Трохи, щоправда, пересолив, але нічого. Штук п'ятнадцять уже продав.

— Чого це ти раптом за торгівлю взявся?

— Кабулов каже, всяка праця заслуговує на повагу, — вирік Ариф. — А я, знаєш, як працював, доки наготував цю торбину курта? Гроші мені потрібні: треба купити книжкову шафу. Хочу бібліотеку зібрати. Домашню.

— Ну-ну, — сказав я й пішов далі.

— Кому курт, кому курт! — задзвенів знову голосочок Арифа.

Та нараз його заглушив інший, дикий, зляканий крик:

— Бережись, гадюка!

— Дракон!

— Кінець світу!

[12] Дехканин — селянин.

[13] Курт — кульки сушеного кислого молока.