Пригоди двієчника: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я теж так думав, Хашимджане. Але мама сказала, що не дасть мені спати, якщо я вже тепер не почну готуватися до екзаменів. Холодною водою нахвалялася обливати. Але ж ти знаєш, друже Хашимджане, не можу я не спати! Хочеш іще огірка? Бери, у мене багато. Повні кишені напхав. Ну, то я пішов, Ариф мене жде. Я ж бо його буксир…

— Буксир? Який це буксир?

— Ну, Ариф повинен мене вперед тягти. До екзаменів готувати.

Знову розговорилися. Закір забув, що йому треба йти. Ми сіли на дерев'яну лавочку біля хвіртки, і він, позіхаючи, довго розповідав про своє життя-буття. Потім знову згадали про осінні екзамени. Обговоривши це питання, ми вирішили, що це пропаще діло — осінні екзамени. Якщо людина одержала погані оцінки з трьох предметів, значить фундамент її знань слабкий, і не затям ти цього зараз, у сьомому класі знову провалишся. У восьмому класі буде ще гірше, а до десятого круглим профаном станеш. Краще зайвий рік посидіти в шостому, зміцнити фундамент. Тоді все піде, як по маслу: легко станеш відмінником, може, й старостою оберуть, усі поважати будуть…

Закір глибоко замислився. Так глибоко, що я зазирнув йому в обличчя: чи не спить, бува, мій приятель.

— Подорожуючи по рідній країні, — сказав я, — зустрів я хлопця. Він був такий розумний, такий розумний, що я не можу навіть описати, який він був розумний. Чому, питаєш? Та тому, що він, виявляється, в кожному класі сидів по два роки. А в шостому класі — цілих три роки.

— Справді? — здивувався Закір.

— Їй-богу! — присягнувся я. — Якщо хочеш, ми теж іще по року повчимося в шостому. Разом. Займемо парту на «Камчатці», уроки вкупі будемо робити. Схочеш спати в класі, поклади голову мені на коліна і хропи на здоров'я…

— Дай руку, друже! — вигукнув Закір і підхопився в місця. — Залізне слово?

— Залізне.

Ми міцно обнялися й поклялись у вічній дружбі..

— Тепер ми з тобою як рідні брати! — вигукнув я радісно і раптом згадав, що бабуся наказувала нам з Донохон нарвати в саду персиків, повиймати з них кісточки і виставити на дах сушитися. — Ходімо, Закірджане, доведемо всім, що ми не ледарі й не ледацюги.

1 Закір довів, що він не ледар і не ледацюга — працював за трьох. Не минуло й години, як ми обірвали всі персики і знесли на дах.

— А тепер будемо розламувати їх і виймати кісточки? — спитав Закірджан.

Сонце висіло над самісінькою головою, я увесь спітнів. Тому запропонував:

— Як хочеш, можемо перепочити, Закірджане?

— Я не зморився, друже. Води, щоправда, випив би з задоволенням…

— О-о, це я тобі миттю зроблю. Айран тобі приготую…

Айран приготувати дуже просто: взяв кислого молока, збовтав добренько й розвів холодною водою. Напій виходить — куди тим усяким лимонадам!

Зробити айран легко, та не вдалося мені почастувати свого приятеля. Мене самого почастували. І не айраном. Ось послухайте, що раптом сталося.

Тільки-но я спустився з даху, чую — на вулиці голосочок дзвенить. Знайомий голосочок мого любого сусіда Арифа. Я його вже сто років не бачив. Майже від того дня, коли повернувся з мандрів.

Ариф ішов, заклавши руки за спину, з гордим виглядом розумника. «Диви, як носа дере, — подумалося мені, — наче тільки він єдиний на всьому світі вчитиметься в сьомому класі!» Але я все ж гукнув йому:

— Здоров був, Пуголовку!

Ариф кинув на мене невидющий погляд, начебто нікого поряд і не було, але зупинився.

— Куди чапаєш, Пуголовку?

— Не твоє діло! — відповів він, узявшись у боки. — Сам знаю, куди йду.

— Будь ласка, йди куди хочеш, яке мені діло! Я спитав знічев'я.

— Знаєш, а я в табір їздив! — раптом пожвавішав Ариф і ступив крок до мене. — Ти не уявляєш, як там було гарно. Купалися, засмагали, в гори ходили, у волейбол грали…

— Чи й не розваги!..

— Скажи краще: заздриш! Адже в табір посилають тільки тих, хто добре вчиться, а таких, як ти, і до воріт не підпускають.