Quid est Veritas?: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Прокула пробігла очима написане:

«Йосиф із Ариматеї, член найвищої жидівської ради в Єрусалимі, благає світлу доміну вможливити йому негайне побачення з прокуратором у справі, якої не можна відкласти».

— Скажи радникові, хай докладно напише, чого бажає. Якщо це можливе до виконання, все буде виконане. Але — завтра. Сьогодні неможливо! — промовив Пилат до Аретузи, своїм звичаєм двічі притакнувши головою. — Я сказав.

Поклав руку на рамено дружини й пішов з нею далі, міркуючи вголос:

— Безумовно, світогляд цих східних мрійників не годиться для нас, римлян.

Ось маєш: Йосиф, безперечно, найліпший, найсерйозніший із них усіх. Але і в нього нема жодного почуття системи й порядку. Такі люди не можуть мати впливу на Кая!

— Не кажи! — відізвалася Прокула. — Саме під їхнім впливом Кай уже прийшов до небезпечного висновку, що нема жодної різниці між гелленом та юдеєм, коли за головну підойму життя мати любов до людства.

Пилат лагідно усміхнувся:

— Звичайно! Любов багато зміняє в поглядах!.. Особливо, коли отой збірний «юдей» репрезентується єдиною та ще й винятковою «гелленкою»… з Тиверіади… чи так із Магдали! Щоправда, в Каєві занадто багато моєї, іберійської крові. У тебе він не вдався. Має занадто буйну фантазію, що часом заступає йому реальну дійсність. Згодом усе це уляжеться. Але тепер, твоя правда! — треба його берегти… бо ця Юдея… Ага, згадав! Чи бачила ти вже нові вулики, зроблені саме на юдейський спосіб? Несподівано такі практичні, що звелю поробити такі й в іберійському маєтку, в Тарраґоні. Питаєш — чим? Передусім тим, що не потребують багато місця. Маючи форму рур, виплетених із лози й намащених глиною, вони кладуться, як колоди, один біля одного. Іноді півсотні й більше в одну купу[43]…

Однак на пасіці не юдейські вулики, а мале муринське дівчатко притягло Прокулину увагу.

Вся намащена запашним олійком, лише з ретязком на шийці та намистяним поясом на дитячих стегнах, дівчинка сиділа в траві проти отворів вуликів і з великим захопленням приглядалася, як із своїх «хаток» виходять бджілки та як вертаються додому.

Кожний отвір був лише на дві бджілки. І дівчатко це помітило. Тому кожну третю, що тиснулася до вічка, затримувало ручкою[44]. Муркотіло, як котенятко, радісно сміялось, коли бджоли сідали йому на руки й лізли до шийки.

Не відганяла їх, не лякалася, але до кожної бджоли прихиляла голівку, немов прислухалася до її голосу. Однак час від часу прикривала правою пухкою ручкою з ямочками велику квітку, що її тримала в лівій руці. До неї не дозволяла бджолам наближатися.

Углядівши Прокулу, чорна дівчинка схопилась із трави, розсунула листя квітучих кущів, що ними була обсаджена пасіка, і легким звірячим скоком виплигнула на доріжку.

Замуркотіла й потерлася кучерявою голівкою об Прокулину руку. Потім звернула вгору обличчя, немовби хотіла подивитися пані у вічі, і поклала матроні в руку велику червоно-фіалкову квітку.

Кивнула голівкою і враз, немов ящірка, пірнула в гущавину лапатих рицинусів[45].

Приязний, лагідний вираз з’явився на гарному обличчі Прокули. Як перед хвилиною Пилата, так тепер її охопила давня мила згадка… і ніби промовила за неї вголос ім’я малої муриночки:

— Гела!..

Це слово відтулило перед очима далекий ранок над Єгипетською землею…

Чорне, як ебен, тільце Гели ніби всмоктало в себе також і тіні, що огорнули були думки й почування Пилатової дружини…

Того ранку подружжя Понтіїв — вони були тоді в Єгипті! — вирішило відвідати чарівний острів Філе, особливо прекрасний під час нільської повені. А того ранку Ніл так страшенно розлився! Води вкривали собою стільки підводного каміння і скель, що годі було відгадати небезпеки під нерухомим, лагідним спокоєм поверхні води. Кожен удар весел міг стати останнім враженням цієї подорожі.

А Понтіїв манив, мов зачарованих, острів-примара. Вставав, як дивний сон, з ріки, як прекрасна казка неба й води, споєних світлом, тим єдиним у світі єгипетським сяйливим світлом, в одно нероздільне ціле.

Був це образ щастя, того великого витуженого щастя, такого недосяжного, що око навіть не схопить ані його контурів, ані форми.

Тільки серце пізнає всім своїм єством і, напоєне екстазою, вітає:

— Це воно!

Лагідними хвилями коливалась у ритм із рухом човна пісня веслярів, їхні весла плескали до такту, підносячись угору та падаючи на воду:

Раптом із далекого вже берега зірвався дитячий крик, впавши різким дисонансом у мелодійну пісню гребців. Та такий жалісний, кволий, сумний! Наказ Прокулиної руки обернув човен до берега. Післані веслярі повернулися з маленькою муринською дитинкою-немовлятком і поклали її до ніг матрони.

На лівій ніжці дитинча мало мотузок із дерев’яним паколом. І той мотуз прив’язав безпомічну маленьку істоту до Прокулиного життя… За нього-бо вхопилась і затримала Прокулина рука життя, що було на волосинку від смерті.

— Є це звичайний спосіб чорних тубильців ловити крокодила. Шляхетна доміна хоче знати, чи завжди гине дитина? Ні, не завжди! Часом-бо крокодцла заб’ють раніш. А зрештою, це ж діти ворожих племен! їх на це й викрадають!.. Бо ж нема ліпшого щита, як із крокодилячої шкіри[47]!

— Хто вибрався на Філе й не вступив на острів укупі із своїм попутником, не пройде з тим попутником всього свого життєвого шляху… — напівсумно всміхнулася Прокула.

[43] На Сході (в Єгипті й Персії) ще за молодих літ авторки були такі вулики.

[44] Авторка бачила таку «гру» з бджолами малої єгипетської дівчинки. На Сході переконані, що бджоли одним не шкодять, а інших жалять. Пояснюють це тим, що, мовляв, бджолам запах одних людей приємний і заспокоює їх, а запах інших дратує, бо є бджолам ворожий.

[45] Рицинус був відомий ще у Стародавньому Єгипті. Його головно вирощували, щоб добувати з нього олій, яким світили. Називали цей олій «кікіоль» і гадали, що він менше чадить, як інші олії.

[47] Подібне пояснення давав авторці весляр саме коло Філе. Тільки додав, що можна ловити й на поросят. Крокодил на них такий ласий! Але поросята коштують гроші, а викрадені діти ворогів — ні. Щитів, правда, нині не потребують, але виробляють їх, бо дуже їх купують англійці на пам’ятку та для оздоби своїх кімнат.