Quid est Veritas?: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Але ж ми обидвоє не вступили на острів! — м’яко озвався Пилат. — Тому й пройшли вже вкупі більшу частину життя… А з тієї подорожі привезли твій живий щасливий талісман — Гелу…

Прокула назвала муриночку Гелою, «сяйвом світла», у пам’ять того, що тоді, коли вони наближалися до острова Філе, уявилося їм світляною сяйливою примарою те єдине справжнє щастя… І вважала, що врятована дитина принесла їм щастя.

Вона вірила, що Гела — це справді якась таємнича, загадкова істота, бо досягла віку, коли діти починають цілком добре говорити, а муриночка не промовила ані одного людського слова. Тільки муркотіла, як кошеня, або чирикала, як пташка. Але не була нерозумна. Погляд мала не по-дитячому мудрий. Розуміла все дуже добре. Видко, дуже прив’язалася до Прокули й Пилата, бо намагалася все зробити їм якусь приємність. Так і нині, подавала, намагалася всунути Прокулі в руку квітку, белькочучи щось своєю «мовою».

— Це Гелине бурмотіння могла б пояснити хіба одна людина на світі! — всміхнувся Пилат.

— Гадаєш, пророк Йоканаан?

— Який це?

— Той найбільший нинішній Каїв улюбленець. Кай оповідає про нього дива… Але вчора хтось мені казав, ніби Ірод уже якийсь час тримає пророка у в’язниці…

— Ні, я думав не про нього… Ні галилейці, ні юдеї… тільки наша тарраґонська Аполлонова жриця Аполлодора. Вона…

І раптом урвав, здивований виглядом Гелиної квітки, що її взяв із рук дитини. Такої він ще ніколи не бачив[48].

Розглядав із несподіваним почуттям широкий пурпуровий келех, вкладений у білий. Відводив пальцями химерно переплутані стовпчики й пиляки, пізнаючи в цім, ніби штучнім, орнаменті зменшені моделі різних приладів, що їх уживають при каранні злочинців хресною смертю: гвіздя, молоток, кліщі…

У квітах — образ злості й ненависті!.. Прокляття смерті й нещастя!

Прудким рухом, із терпкістю й огидою, Пилат відкинув від себе квітку пасифлори. Але з-за його зціплених зубів не вирвався звук слова.

Прокула з сумом поглянула на знову стемніле обличчя чоловіка й тихо зітхнула: сьогодні вже напевно не проясниться!

Мовчки дійшли широкою алеєю до тераси, що звисала над морем. Скеля наїжилася кактусами та агавами. А каміння було густо вкрите їстівними лишаями. Були незаймані: прокураторові раби мали досить їжі.

Пилат, а за ним Прокула, посідали на вирізьбленій лаві з рожевого мармуру.

Західну сторону неба затягла жовта з маленькими іскристими хмаринками запона.

Було тихо, спокійно, гарно.

Щоб нав’язати перетяту розмову, Прокула промовила:

— Вечір, як мед: золотистий, ароматний і солодкий…

— А повний укритих жал, — додав Пилат.

Матрона замовкла знову. Жаліла чоловіка, що ставав усе більше й більше рвучким, вразливим на прикрості.

— Ах, швидше б уже скінчилося це юдейське вигнання! — мовчки зітхнула Прокула.

Дивилася на море, але згадувала інше, де на Мізенському мисі була її власна улюблена вілла. У ній, оточеній згадками про Прокулин ідеал, Корнелію, матір славних Ґракхів, мріяла б вона бути якнайшвидше!.. Там, у повній самоті, далеко від людей, серед двох блакитних просторів, дожити б їй із Пилатом «років Филимона й Бавкиди»!

Там без страху, без роздражнення, дочекатися Харонового човна, що перевезе їх у країну, звідки ніхто й ніколи не повертається… Не повертається… Бо ж, напевно, ліпшої країни нема…

Не повертається, — меланхолійною луною відбилася думка, — хіба що на крилах згадки й спомину… Але ж на це треба собі заслужити в нащадків…

Кілька зірок уже поквапились розплющити свої очі. Але моргали ними, неначе ще не цілком прокинулись із сну: денне світло було для них ще надто ясне…

— До речі! — сухим голосом спитав Пилат: — Ти справді не знаєш, де Кай? Мені здається, що я не бачив його кілька днів.

Прокула гадала, що Кай і не в Тиверіаді, і не в Калірое… Мабуть, десь слухає Назаретського Раббі… Перед кількома днями посилав Магдалині заквітчану, як офіра Венері, клітку з білими голубами.

— Як захоче мене бачити, — казав, — випустить птаха… або й двох.

— Я сьогодні навмисне посилала спитати в голубарів: жоден із голубів не повернувся. Але Аретуза вже знає, що між Каєм і гетерою ніби порвалися струни… якась дисгармонія…

[48] Квітка passiflora, описана тут, надибується в Палестині дуже рідко. Ботаніки виводять її десь з Америки. Але трапляється вона і в Індії, і в деяких місцевостях на африканських берегах (Тріполі, Атлас), а також у Сирії.