Quid est Veritas?: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Time Danaos[54]! — тихо озвалася, мов подумала лише вголос, Прокула.

Перед Пилатовим зором мимоволі розгорнувся пластичний фриз: хлопчик-танцюрист і молодий цапок…

— «Учні», Саломе… Чи ж цього вже не забагато?

Радник уклонився: хотів відходити.

— Нехай світлий прокуратор повірить: не хотів бути настирливим прохачем у неурядові години…

— Але ж, коли сказав мені, з якою новиною приходить, — знову розпачливим поривом вибухнув Кай, — як я міг відпустити радника, нашого приятеля, без полагодження його справи?

Пилат притакнув:

— Добре вчинив ти, Каю! У ці години я прохачів не приймаю. Те знають усі! Але гостя прошу розділити з нами вечерф, — запросив Пилат.

— Бенкетів і танців не знайдеш у нас, Йосифе. Та й не були б вони сьогодні доречні. Але у дружніх словах може бути полегша на твій сум і біль.

Сперся на Прокулину руку. Матрона знала цей рух: був певною ознакою, що Пилат, виснажений безнастанними прикростями, потребує не фізичної, але духовної: підтримки, яку він знаходив лише у своїй незломній духом «Понтії Юстиції», як любив називати жартом свою дружину.

Кай відійшов, був занадто схвильований і бажав лишитися на самоті.

Прокуда проводила його вдумливим поглядом. Постановила переговорити з ним. Сама, однак, лишилась у тріклініумі — присутня тілом, думками далека… Хай Кай, як навчала його з дитинства, на самоті приведе до рівноваги свої думки й почуття.

По вечорі всі грос перейшли в затишний таблінум.

Сьогодні не вабили їх ані тонкий смак та аромат грецьких вин, ані добірні овочі, ні філософічні диспути, улюблена гімнастика для розуму.

Довго сиділи в тишині глибокої ночі, занурені в бурхливі буруни спіненої дійсності, яку наманишся з’ясувати, щоб прокуратор міг її заспокоїти певною рукою.

— Твої мудрі вияснення, Йосифе, вже не раз допомогли мені ясніше дивитися на істоту явиш цього краю, яких часом не може прийняти мій римський дух… — казав, Пилат. — Говориш: Йоканаан заплатив життям за Еліаго… то з цими святими скарбами на горі Ґаризм підловився[55]… Помста…

— Не тільки помста, — перепинив його Йосиф. — Хоч є й вона. Ідумейцеві відомо, що шляхетний Кай Понтій безмірно цінив і глибоко поважав пророка… Але…

Спокійний радників голос креслив далі аннали болю й суму:

— Тетрарх і головний юдейський первосвященик Каяфа в суголосі. Адже Ірод навіть своєму союзникові стелить під ноги м’який килим лукавства, підлоти і зради. Бо ж у обох мета однакова… Каяфі залежить на знищенні того, хто загрожує скам’янілій «істині» первосвященикової науки та «віри навіки нерушимої», «єдино правдивої». Заміри ж Іродові — знищити всіх юдейських вождів, тобто позбавити жидівство всіх, хто міг би стати на його чолі.

— Та хіба Ірод — не симпатик жидівства? — підняв свої широкі брови Пилат.

— Так… доки жидівство не стає йому на перешкоді. Не забувай: Ірод — син самарянки… Прокуратор уже досить знає звичаї й погляди цього краю. Досить-бо перебуває тут. Тож може собі легко уявити, скільки різних менших і більших прикростей, ба навіть і понижень пройшов ідумеєць, поки все це довело його до порозуміння з Каяфою, від якого, нарешті, він добився поважної оборони.

Тож нині Ірод не може не бажати справедливої відплати, сатисфакції, тобто: поставити на п’єдестал «вождів» і «визвольників» нікого іншого, як тих понижуваних юдеями самарян…

— Еліяг… На цього обраного знахідника «Мойсеєвих скарбів», на нього й спирався Ірод. Не на Варраву, якому знає ціну та якого, між іншим, широко використовував. Адже Варрава завжди готовий на поклик. Звичайно, за відповідну платню. Вождь, повстанець, але і звичайний небезпечний розбишака, що, дійшовши до відповідного щабля, міг би і не оглядатись і на самого Ірода, не то на Каяфу. І ось, у цей момент виступило із своєю власною стратегією жіноцтво Іродового дому.

Прокула помалу підняла голову й почала прислухуватись уважніше.

— Всі мрії Іродіади й Саломе, всі їхні змагання ідуть до одного: до найвищої влади, за всяку ціну. Здобути для Ірода в Тиберія титул…

— Царя юдейського! — всміхнувся Пилат… — Аякже! Знаю!..

— Так. Царя… Хоч би тільки царя єрусалимського! — кивнув головою Йосиф.

— До правд віри, до вічних істин і речей їм подібних Іродові діла нема. Його манить одне: стати вище!.. Якнайвище!.. А жінки…

Йосиф кидав широкими мазками фарби на образ цих жінок:

— Завзяті, як римлянки доби найвищої римської чесноти, але — без чесноти. Бо вона — не для них! Для них чеснота — це лише смішний пересуд, що сам себе вже давно пережив і постарів… як зачіска, що її нині ніхто вже не носить!

[54] «Бійся (бережися) данайців!»

[55] Подія й особа історичні. Це сталося саме в ті часи.