Quid est Veritas?: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Другий раб уже стояв на досяг прокураторової руки з тацею солодкого печива та овочів.

Пилат кинув танцюристові пригорщу солодощів та гроно винограду і простяг руку по келех із вином. Не вчув легких кроків Клавдії Прокули. Обернувсь аж тоді, як випещена і прикрашена дорогими оздобами рука дружини лягла йому на рамено.

— Дивись! Чудово! — вказав Пилат очима на танцюриста з цапком.

І посунувся на лаві, роблячи Прокулі місце біля себе.

Струни зазвучали знову, і перистиль немов наповнився співом опоєних сонцем голосистих цикад.

Прокула відіслала віялоносця й сіла побіч Пилата.

— Коли щось дійсно повелось ідумейцеві, — задоволено продовжував прокуратор, — то хіба цей винахід! За цей дарунок, — вказав на хлопчика та козлика, — варто йому щось і вибачити!

Клавдія посміхнулася:

— Не май сумніву: очевидно, що вибачати доведеться. І не одно^щось. Це ж звичайний наслідок Іродових дарів!

— Не боюся данайців[37]!

— А я трохи стурбована… хоч і не данайцями…

Пилат обернувся до дружини. Обняв ласкавим поглядом гладенько зачесану голову, прикрашену лише білою стьожкою патриціанок[38]… І безжурний вираз утік із його обличчя.

Очі дивилися сторожко, із запитом, а від того риси враз витяглись і постаріли.

— Сталося щось? — спитав без жадного здивування. Бо ж був певен, що в його Преторії чергова прикрість завжди стоїть при дверях. От вона вже й перекреслила сяйливу апофеозу спокійного вечора своєю тінню.

Суворо оглянувся на мовчазного раба, від якого падала тінь на підлогу. Раб покірно стояв із схрещеними на грудях руками, чекаючи пайового запитання.

— Ну?!

— Шляхетний пан із Єрусалима… звелів оголосити себе як «приятеля» світлого прокуратора…

— Жадних «приятелів»!.. Аж до завтрішнього ранку… — терпко злетіло з Понтієвих уст.

А попередній лагідний вираз утік остаточно і вже не вернувся. Втома стягла кутки губ додолу. Пилат ніби споночів:

— Ходімо, Клавдіє, в сад! Бо ж і тут, як у Преторії, прохачі хапатимуть мене за ремінці сандаль.

Важко підвівся з місця й махнув рукою музикантам.

Клавдія вже ступала попереду широкими сходами тераси.

Раптом затрималася: відчула на собі вагу великого прохання, тремтячий «дотик надії».

Напівоглянулася: раб усе ще покірно стояв у тій самій позі поміж двох колон, маючи повні очі темного смутку. Матрона знизала раменами.

Чи ж прокуратор колись відкликав раз промовлене слово?

І промовила вголос:

— Маєш наказ! Іди!..

Срібними жилами штучних струмочків розливалося життя в палацових садах. Спадаючи на туге листя лотосів, дзвінкі крапелини переказували дрімливим квітам мелодію, перехоплену при вмиранні там у перистилі!..

Збуджений свіжістю морського подиху аромат плив у повітрі широкими колами, як хвиля на зрушеній поверхні тихого ставу.

Пилат забув якийсь давно забутий аромат… Немов сад дихнув милою згадкою й налив прокураторову думку милими пахощами давноминулого…

[37] «Не боюся данайців»! — натяк на тих, що дають небезпечні дари, як данайці, що «дарували» Трої того дерев’яного коня. У ньому були сховані данайські вояки, що улегшили падіння Трої.

[38] Цієї стьожки непатриціанки не мали права носити. Пізніше, за цісарів, коли в Римі панували багатство, достатки, розкіш і розпуста, навіть патриціанки цієї ознаки своєї «гідності матрон» не носили. Зачіски носили химерні, й, навіть, скульптори, виконуючи їх бюсти-портрети, влаштовували все так, щоб «зачіску» можна було зняти, як перуку, й замінити новою, «модною». Подібні бюсти знайдено в Помпеях, Римі і в Олександрії.