Quid est Veritas?: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Чи то тільки так здається? Може, знов зайшла на нього якась затьма? Бо ж тіні від синього велюму — намету, натягненого над ареною, не довшають ані трохи.

Однак, що ж то робиться з самим цим велетенським велюмом?

Він надувся від вітру й гуде, як бубон під пальцями. Неначе й справді починається хуртовина.

А щасливий успіхом своєї вигадки архітект Евенцій аж виспівує Каєві у вухо:

— Це мій штучний бурун! Я вигадав його для навмахічних ігор, представлення морського бою. Зараз почнеться цей бій. А сили вітру твоя милість може легко вирахувати за звичайною формулкою: п — прудкість, в — площа вітрила, р — поступовий рух галери…

Архітектів дорогоцінний стилос, оздоблений великими смарагдами, швидко заповнював числами навощені таблички до писання, диптихон.

— Кількість рабів із міхом, що мають «х» респіраційну силу, зазначимо «мр»…

Але Кай, хоч би й хотів, не може вловити слів Евенцієвого викладу. Все довкола топиться в оглушливому ревінні й тупоті тисячоногого натовпу глядачів, які цим способом виявляють свою похвалу й захоплення.

— Е-во-е! — летить з горішніх місць… Як кинутий смолоскип, перетинає цілий цирк.

Кай невільно підіймає голову й не може стримати молодого сміху: це рве повітря отой високий, кощавий, зелено вдягнений осібняк, що надвис саме над ложею Магдалини… Скриб-писар, як дрібний урядовець із довгими безм’язими руками, що не знають ні ремесла, ні тяжкої праці. Його мокре, мов свіжопобарвлене волосся, перетято малинового кольору стьожкою довкола великої лисіючої голови.

У зеленій туніці він виглядає, мов жива збільшена карикатура ятлика.

Але ж його «Е-во-е!», справді, мов кинений згори смолоскип, запалює відразу захопленням цілий цирк, що враз починає страшенний зойк.

Це похвала юрби на адресу Евенція, бо його прехитрими приладами в одну мить перетворено арену на широкий ставок, повний розбурханих штучним буруном хвиль.

З брязкотом зброї та плюскотом весел на ці хвилі випливають справжні галери й готовляться до морського бою.

Це таки дійсна навмахія!

І не тільки Тиверіада, але й сама Цезарея, місто постійного осідку прокуратора й тетрарха, ще ніколи не бачила подібного видовиська.

Немов від ударів могутніх дельфінових хвостів, уже запінилися хвилі за кермами галер.

Звинними рибами, легесенько, без зусиль наганяють вони одна одну…

Збиваються в гурт знову і розпливаються. Немов у жартівливому танку на поверхні води.

Та вже сурма проспівала наказ. І у відповідь їй хмари стріл задзижчали в повітрі, ніби невидима рука велетня махнула над водою й закинула до неї блискучі сіті. І враз перший улов Смерті впав у ті сіті та збагрив їх кров’ю.

Кривавий пурпур відбився в очах бійців і заіскрився в очах глядачів.

Почався бій.

Піняться хвилі, плигаючи, мов білогриві Нептунові коні… Свистять стріли, плюскотять весла, шкребуть облавки галер залізні багри-гаки… Тіла перших ранених і мертвих важко падають у хвилі…

Усе покривається криком бійців та зойком і вереском глядачів.

Пурпурові й сині шовкові вітрила надимають свої могутні груди, набираючи в них штучного Евенцієвого вітру, що його наганяють укриті під велюмом міхи в міцних руках рабів — тих рабів, що гуртом мають лише Евенцієві відоме «х» «респіраційної сили…»

Тільки, здається, Евенцій щось перерахувався: міхи немов сказилися і штучний бурун перетворюється у справжню страшну хуртовину.

Свистом і виттям заглушує всі голоси бійців і глядачів. Ось падає скажено злісною хвилею і змітає, мов придорожній порох, і галас, і зойки, і захоплення…

Цирк замовкає.

Очі всіх присутніх розширені до останніх меж, а на розтулених устах однаковий знак запитання.

І хоча синій велюм без перерви зверху поливано водою, охолодженою снігом, а зсередини звогчувано ароматною дрібною росою, всі присутні чують, як згущене повітря чавить їх, немов брила нагрітого металу.