Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Один по одному сходилися пансіонери — прихожі й пожильці, — вітались і говорили одне одному дурниці, що їх серед певних верств паризького товариства вважають за дотепи; основа їх — якесь безглуздя, а вся сіль — у жесті й інтонації. Цей своєрідний жаргон невпинно змінюється. Жарти, що породжують його, ніколи не живуть більше як місяць. Політична подія, судовий процес, вулична пісенька, вихватка актора, — все служить поживою для цієї гри дотепів, яка полягає головним чином у тому, щоб на льоту піймати кинуті думки чи слова і відбити їх, як ракеткою відбивають воланчика. Недавній винахід — діорама, яка давала можливість досягти більшої оптичної ілюзії, ніж панорама, породила в майстернях деяких художників манеру додавати до всіх слів закінчення «рама»; один молодий художник, що бував тут, прищепив цю манеру, ніби плодоносний пагінець, до «Дому Воке».

— Ну, пане Пуаре, — сказав музейний службовець, — як ваше дорогоцінне здоров'ярама? — І, не чекаючи відповіді, звернувся до пані Кутюр і Вікторини: — Пані, ви чогось засмучені?

— Чи не час обідати? — гукнув Орас Б'яншон, студент-медик, приятель Растіньяка. — Мій шлунок опустився usque ad talones[78].

— Надворі страшенна холодрама! — сказав Вотрен. — Ану, посуньтеся, батьку Горіо! Ви затулили своєю ногою всю грубу!

— Вельмишановний пане Вотрен, — сказав Б'яншон, — чому ви кажете «холодрама»? Це помилка, треба «холоднорама».

— Ні, — зауважив музейний службовець, — треба казати холодрама, бо кажуть — мелодрама.

— Ха-ха!

— А ось і його вельможність маркіз де Растіньяк, доктор кривознавства, — вигукнув Б'яншон, хапаючи Ежена за шию й стискаючи її так, ніби хотів його задушити. — Гей! Всі сюди! Гей!

Мадмуазель Мішоно ввійшла тихенько, мовчки вклонилася, мовчки сіла поруч трьох жінок..

— Я не можу без дрожу дивитися на цього старого кажана, — прошепотів Б'яншон Вотренові, показуючи на мадмуазель Мішоно. — Я вивчаю зараз систему френології Галля[79], і мені здається, що Мішоно має Іудину гулю.

— Ви, пане, мабуть, були знайомі з ним? — спитав Вотрен.

— А хто з ним не зустрічався? — відповів Б'яншон. — Слово честі, ця бліда стара діва схожа на тих довгастих черв'яків, що кінець кінцем сточують цілу балку.

— Це означає, мій молодий друже, — сказав Вотрен, пригладжуючи баки, — що

— Ага! Ось і знаменита супорама, — вигукнув Пуаре, побачивши Крістофа, що поважно ніс супницю.

— Пробачте, пане, — заперечила пані Воке, — це суп з капустою.

Юнаки зареготали.

— Попався, Пуаре!

— Пуаретик попався!

— Два очка матусі Воке, — сказав Вотрен.

— Чи звернув хто увагу на туман сьогодні вранці? — спитав музейний службовець.

— Це, — відповів Б'яншон, — був шалений, небувалий туман, похмурий, меланхолійний, гнітючий, задушливий, безпросвітний, як Горіо.

— Горіорама, — сказав художник, — бо нічогісінько не було видно.

— Гей, мілорде Гуоріотт, тут мова йде про вас.

Сидячи в кінці столу, біля дверей, якими вносили страви, батько Горіо підвів голову і за давньою звичкою комерсанта, яка іноді прокидалася в ньому, понюхав шматок хліба, що лежав у нього під серветкою.

— Ну, що там? — уїдливо гукнула до нього пані Воке; голос її заглушив гомін та дзенькіт ложок і тарілок. — Хліб, по-вашому, поганий?

— Навпаки, пані, — відповів Горіо, — хліб випечений з етампського борошна вищого гатунку.

— Як ви це взнали? — спитав Ежен.

— Видно з білості й смаку.

— Смак ви, мабуть, відчуваєте носом, — мовила пані Воке, — адже ви нюхаєте хліб. Ви стаєте такий ощадливий, що скоро знайдете спосіб харчуватися кухонними пахощами.

— Візьміть тоді патент на цей винахід, — крикнув музейний службовець, — наживете силу грошей.

[78] Аж до п'ят (латин.).

[79] Галль Франц Йозеф (1758–1828) — австрійський лікар і анатом. Виступив з ненауковим вченням френологією, за якою нібито існує зв'язок між будовою черепа людини і її здібностями та характером.