Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Крістоф вийшов.

— Батечку Горіо, допоможіть нам перенести сердегу нагору, в його кімнату.

Вотрена підняли, сяк-так протягли сходами й поклали в ліжко.

— Я нічим не можу допомогти — піду до дочки, — сказав Горіо.

— Старий егоїст! — вигукнула пані Воке, — Іди, щоб ти здох, як собака.

— Ідіть-но пошукайте, чи нема у вас ефіру, — попросила мадмуазель Мішоно пані Воке, роздягаючи Вотрена. Їй допомагав Пуаре.

Пані Воке пішла в свою кімнату і залишила мадмуазель Мішоно господинею на полі бою.

— Мерщій скиньте з нього сорочку та поверніть його долілиць. Зробіть же хоч це. Я не хочу бачити голого чоловіка, — наказувала вона Пуаре. — Стоїть як пень.

Коли Вотрена перевернули, мадмуазель Мішоно щосили ляснула його по плечу, і дві фатальні білі літери виступили на почервонілій шкірі.

— На тобі! Як легко ви заробили три тисячі франків! — вигукнув Пуаре, підтримуючи Вотрена, поки мадмуазель Мішоно натягала на нього сорочку. — Ху, який важкий, — додав він, кладучи його на ліжко.

— Мовчіть! Може, каса тут? — жваво сказала стара діва, очі якої наче пронизували стіни, з такою жадібністю розглядала вона кожну річ у кімнаті. — Якби можна було відімкнути під якимось приводом оцей секретер.

— Мабуть, це було б негаразд, — відповів Пуаре.

— Ні, крадені гроші, що належали всім, тепер нічиї. Але ми не встигнемо, — додала вона. — Я чую, вже йде Воке.

— Ось вам ефір, — мовила пані Воке. — Можна сказати, сьогодні — день пригод. Боже мій! Та цей чоловік зовсім не схожий на хворого; він білісінький, як курчатко.

— Як курчатко? — перепитав Пуаре.

— Серце б'ється рівно, — сказала вдова, поклавши руку на груди Вотрена.

— Рівно? — здивовано перепитав Пуаре.

— Він здоровісінький.

— Ви думаєте? — сказав Пуаре.

— Авжеж, він ніби спить. Сільвія пішла по лікаря. Чуєте, мадмуазель Мішоно, він пирхає від ефіру. Чи ба? Він просто знепритомнів. Пульс нормальний. Та він міцний, як дуб! Гляньте, мадмуазель, яка в нього на грудях шерсть: такий житиме сто років. А парик усе-таки тримається. Стривайте, адже він приклеєний; волосся фальшиве, певне, тому, що він рудий. Кажуть, руді або дуже добрі, або дуже лихі люди. Хіба ж він не добрий?

— Добрий на те, щоб повісити, — сказав Пуаре.

— Ви хочете сказати, на шию гарненькій жінці, — різко перебила його мадмуазель Мішоно. — Ідіть звідси, пане Пуаре. Ходити за хворими — це жіноча справа. Підіть краще прогуляйтеся. Ми з пані Воке добре доглянемо нашого любого пана Вотрена.

Пуаре пішов тихенько, не ремствуючи, немов пес, якому хазяїн дав копняка.

Растіньяк вийшов з дому прогулятися і подихати свіжим повітрям, він задихався. Він же хотів запобігти цьому злочинові, заподіяному в призначений час. Як же могло так статися? Що тепер робити? Він тремтів від думки, що став співучасником злочину. Спокій Вотрена і далі страхав його.

«А що, як Вотрен умре, нічого не сказавши?» — думав Растіньяк.

Він бігав алеями Люксембурзького саду, немов тікаючи від зграї собак, і йому вчувалось їхнє гавкання.

— Слухай, — гукнув до нього Б'яншон, — ти читав «Стернового»?

«Стерновий» була радикальна газета, яку редагував пан Тіссо; після виходу ранкових газет вона одразу друкувала зведення новин для провінції і таким чином на цілу добу випереджала інші газети.

— Там є цікава пригода, — сказав практикант із лікарні Кошена. — Тайфер-син бився на дуелі з графом Франкессіні, офіцером старої гвардії, і той встромив йому шпагу в лоба на два дюйми. Тепер Вікторина одна з найбагатших наречених у Парижі. Ех, якби знаття! Смерть — та сама рулетка! Це правда, що Вікторина на тебе задивлялась, га?

— Замовкни, Б'яншоне, я ніколи з нею не одружуся. Я кохаю чарівну жінку, вона теж мене любить, я…