Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Кілька хвилин панував неймовірний галас, лунали безглузді жарти — справжня опера, де диригував Вотрен, водночас не спускаючи з ока Ежена та батька Горіо, які вже неначе сп'яніли. Відкинувшись на стільцях, обидва поважно споглядали цей незвичний бешкет і пили мало. Обох турбували думки про те, що вони мали зробити ввечері, однак їм бракувало сили підвестися з місця. Вотрен скоса позирав на них, стежачи, як міняється вираз їхніх облич; вибравши хвилину, коли очі в них закліпали і, здавалося, ось-ось заплющаться, він, схилившись до Растіньяка, сказав йому на вухо:

— Он як, хлопче, не такі ми вже спритні, щоб змагатися з дядечком Вотреном, а він дуже вас любить і не дозволить накоїти дурниць. Коли я щось вирішив, то тільки Господь Бог здолає стати мені на перешкоді. Ах, це ж ми хотіли попередити батечка Тайфера, вчинити школярську помилку! Піч гаряча, тісто вчинене, хліб на лопаті; взавтра ми уминатимемо його, аж за вухами лящатиме; то що ж, невже не дамо посадити хліб у піч? Ні, ні, хай печеться! Якщо у нас і з'являться докори сумління, вони зникнуть в процесі травлення їжі. В той час, як ми спокійнісінько спатимемо, полковник граф Франкессіні вістрям своєї шпаги відвоює нам спадщину Мішеля Тайфера. Вікторина успадкує братову ренту — тисяч п'ятнадцять на рік. Я вже довідався і знаю, що материна спадщина становить понад триста тисяч.

Ежен слухав ці слова, але не міг відповісти: язик йому прилип до піднебіння, і його непереможно хилило на сон; стіл і обличчя пансіонерів він уже бачив немов у тумані. Незабаром гомін ущух, пансіонери по одному розійшлися; потім, коли зостались тільки вдова Воке, пані Кутюр, мадмуазель Вікторина, Вотрен і батько Горіо, Растіньяк побачив крізь сон, як пані Воке збирає пляшки і зливає рештки в одну пляшку.

— Ах, які вони шалапути, які зелені! — казала вдова.

Це було останнє речення, котре Ежен міг розібрати.

— Тільки пан Вотрен уміє встругнути таку штуку, — сказала Сільвія. — Гляньте, Крістоф гурчить, мов та дзига.

— До побачення, матусю, — сказав Вотрен. — Іду на бульвар подивитися на пана Марті в «Дикій горі»[120] — великій драмі, переробленій із «Самітника». Запрошую вас і наших дам.

— Дякую, — сказала пані Кутюр.

— Як, сусідко? — вигукнула пані Воке. — Невже ви не хочете подивитися п'єсу, перероблену з «Самітника», твору на манір Шатобріанової «Атала»? А минулого літа ми ж так любили читати його в олтанці і плакали, наче Магдалина Елодійська, — такий він гарний. До того ж це твір моральний, він може справити добрий вплив на вашу вихованку.

— Нам не дозволено ходити в театр, — відповіла Вікторина.

— Ну, ось вони й готові, наші молодці, — сказав Вотрен, комічно розхитуючи голови батька Горіо та Ежена.

Прихиливши голову студента до спинки стільця, щоб йому зручніше було спати, він ніжно поцілував його в лоб і проспівав:

— Боюся, щоб він не захворів, — сказала Вікторина.

— А ви зостаньтеся тут і догляньте його, — порадив їй Вотрен. — Це ваш обов'язок як вірної дружини, — шепнув він дівчині на вушко. — Хлопець палко вас кохає, і ви будете його жіночкою, провіщаю вам. Отже, — промовив він голосно, — вони заслужили загальну повагу, жили щасливо й народили багато дітей. Так закінчуються всі любовні романи. Ну, матусю, — додав він, звертаючись до пані Воке і обіймаючи її, — надівайте капелюшка, святкову квітчасту сукню, графинин шарф. Я сам найму для вас фіакр. — І він вийшов, наспівуючи:

— Їй-богу, пані Кутюр! З таким чоловіком я була б щаслива навіть на горищі. Гляньте, батько Горіо і той упився, — мовила вона, повертаючись до вермішельника. — Цьому старому скнарі ніколи й на думку не спадало куди-небудь повести мене. Боже мій! Та він зараз упаде на підлогу! Який сором! Літній чоловік, а напився до безтями. Та, правду сказати, він і так мов не при тямі… Ану, Сільвіє, відведіть старигана до нього в кімнату.

Сільвія взяла бідолаху під пахви, потягла нагору і кинула в одежі, наче мішок, поперек ліжка.

— Бідний хлопець, — сказала пані Кутюр, пригладжуючи Еженові волосся, що спадало йому на очі, — зовсім як дівчина: не знає, до чого ведуть надмірності.

— Ах, ось уже тридцять один рік, як я тримаю пансіон, — сказала пані Воке, — і чимало юнаків пройшло, як то кажуть, через мої руки, але ще ніколи не було такого милого, такого добре вихованого, як пан де Растіньяк. Який він гарний, коли спить! Пані Кутюр, покладіть його голову собі на плече. Еге! Вона й сама падає на плече мадмуазель Вікторини! Про дітей дбає сам бог: ще трохи, і він розбив би голову об ріжок стільця. Яка б гарненька з них вийшла парочка!

— Мовчіть, голубонько! — вигукнула пані Кутюр. — Ви таке говорите…

— Та він же не чує, — відповіла вдова Воке. — Ну, Сільвіє, ходімо вдягатись. Я надіну високий корсет.

— Ото ще! Високий корсет після такого обіду, пані! — заперечила Сільвія. — Пошукайте собі кого іншого, щоб вас затягли; щодо мене, то я не хочу бути вашою вбивцею. Ця необережність може коштувати вам життя.

— Байдуже, треба догодити панові Вотрену.

— Виходить, ви дуже любите своїх спадкоємців?

— Ану, Сільвіє, годі базікати! — гримнула на неї вдова, виходячи.

— І це в її літа! — сказала куховарка, показуючи Вікторині на свою господиню.

У їдальні лишилися тільки пані Кутюр та її вихованка, на плечі якої спав Ежен. Хропіння Крістофа лунало в безгомінному будинку, підкреслюючи мирний сон Ежена, що спав, як дитина. Вікторина була щаслива; вона може дозволити собі милосердя, в якому виливаються всі найкращі почуття жінки, може, не чинячи тяжкого гріха, відчувати, як серце юнака б'ється біля її серця, і вона проймалась материнською ніжністю й гордістю. Крізь тисячу думок і почуттів, що роїлися в її душі, пробивався буйний порив пристрасті, збудженої теплим, чистим диханням юнака.

— Люба моя, бідолашна дівчинка! — сказала пані Кутюр, стискаючи її руку.

Стара жінка замилувалась її непорочним, страдницьким обличчям, осяяним у цю мить ореолом щастя. Вікторина схожа була на старовинну ікону, в якій художник, нехтуючи всякі деталі, зосередив усю чарівну силу спокійного, гордого пензля на лику, що був хоч і жовтуватого тону, але немов одбивав золотистий відблиск неба.

— А він же й двох склянок не випив, мамо, — сказала Вікторина, проводячи пальцями по Еженових кучерях.

— Коли б він був гультяєм, доню, то переносив би вино так само легко, як і всі інші. Сп'яніння промовляє на його користь.

[120] …подивлюсь на пана Марті в «Дикій горі»… драмі, переробленій із «Самітника». — Марті — актор театру Гете; «Дика гора, або Герцог Бургундський» — п'єса Гільбера де Піксерекура (1773–1844); «Самітник» — роман письменника-рояліста Шарля д'Арленкура (1789–1856).