Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— От так стариган Пуаре!

— Аполлон-Пуаре!

— Марс-Пуаре!

— Молодчага Пуаре!

В цю хвилину ввійшов розсильний і передав пані Воке листа; прочитавши його, вона впала на стілець.

— Лишається тільки спалити мій будинок, в нього б'ють усі громи. О третій годині помер син Тайфера. Мене добре покарано за те, що я бажала добра пані Кутюр та Вікторині, проклинаючи нещасного юнака. Тепер ці дами просять мене відіслати їм їхні речі, вони житимуть у Тайфера-батька. Він дозволив дочці лишити в себе вдову Кутюр як компаньйонку. Чотири кімнати вільні, п'ятьох пансіонерів наче вітром здуло. Ох, лихо ж моє! — мало не плачучи, скрикнула вдова.

В цю мить на вулиці почулося торохтіння карети, що спинилася перед домом.

— Іще якась халепа! — вигукнула Сільвія.

Несподівано в кімнату ввійшов Горіо, посвіжіле лице його сяяло щастям. Здавалося, ніби старий переродився.

— Горіо — у фіакрі! — здивувалися пансіонери. — Настав кінець світу.

Старий підійшов до Ежена, що, замислившись, сидів у куточку; він узяв його під руку і радісно мовив:

— Ходімо.

— Ви ж не знаєте, що тут сталося? — спитав Ежен. — Виявилося, що Вотрен каторжник, його тільки-но арештували, а син Тайфера помер.

— А нам яке діло до цього? — відповів батько Горіо. — Я обідаю з дочкою у вас! Ви це розумієте? Вона чекає на вас, ходімо!

Він силоміць потяг Растіньяка за руку, змушуючи його йти, немов викрадав коханку.

— Давайте обідати! — гукнув художник.

Усі взяли стільці і посідали до столу.

— Ну й деньок видався! — сказала гладка Сільвія. — Куди не кинь — кругом катавасія. Ще й квасоля з бараниною підгоріла. Ну, дарма, поїсте й таке, що ж поробиш!

Пані Воке неспроможна була мовити й слова, бачачи за столом замість вісімнадцяти пансіонерів тільки десять. Але кожен намагався її втішити й розважити. Спочатку розмовляли про Вотрена та про події дня, але незабаром розмова перейшла на інше, заговорили про дуелі, про каторгу, правосуддя, недосконале законодавство, про тюрми. Невдовзі всі вже були за тисячу миль від Жака Коллена, Вікторини та її брата. Хоч їх зосталося тільки десятеро, проте галасували вони за двадцятьох, і здавалося, що в їдальні зійшлося люду більше ніж звичайно. Тільки цим і відрізнявся сьогоднішній обід від учорашнього. В цьому егоїстичному товаристві, що вже завтра знайде собі якусь іншу поживу в хроніці паризького життя, знову запанувала звичайна безтурботність. Навіть сама пані Воке заспокоїлася, пройнявшись надією, втіленням якої була гладка Сільвія.

Для Ежена цей день скидався на якусь фантасмагорію. Попри всю силу своєї вдачі і міцну голову, він не міг дати ладу своїм думкам, навіть коли опинився в фіакрі поруч із батьком Горіо, у словах якого звучала глибока радість. Вони долинали до Ежена після пережитих хвилювань наче вві сні.

— Все закінчено вранці! Ми обідаємо втрьох, усі вкупі, розумієте? Ось уже чотири роки, як я не обідав з моєю Дельфіною, моєю Фіфіною. Вона буде зі мною цілий вечір. Ми провели з нею день у вас. Я працював, як чорнороб, закачавши рукави, допомагав переносити меблі. Ах, ви не уявляєте собі, яка вона мила за столом! Вона упадатиме біля мене: «Тату, покуштуйте оце, — як смачно!» А я тоді зовсім не зможу їсти. Ах, як давно я не сидів з нею спокійно, так, як ми сидітимемо сьогодні.

— Що ж це, — сказав Ежен, — виходить, весь світ сьогодні перевернувся?

— Перевернувся? — вигукнув батько Горіо, — Ні, ще ніколи світ не був такий чудовий. На вулиці я бачу тільки веселі обличчя, щасливих людей, які стискають одне одному руки, обіймаються, немов теж обідатимуть у своїх дочок, ласуватимуть таким самим смачним обідом, як і той, що Дельфіна замовила при мені шеф-кухареві «Англійського кафе». Та що там казати! Коло неї й полин буде солодкий, як мед.

— Мені здається, що я повертаюся до життя, — сказав Ежен.

— Та швидше ж, кучере! — гукнув Горіо, відчиняючи переднє віконце карети, — їдьте хутчій, я дам сто су на горілку, якщо привезете мене за десять хвилин, куди вам сказано.

Почувши таку обіцянку, візник щодуху погнав коней.

— Та він же ледве повзе! — сказав батько Горіо.

— Та куди ж це ви мене везете? — спитав Растіньяк.

— До вас, — відповів батько Горіо.

Фіакр зупинився на вулиці д'Артуа. Старий вийшов перший і кинув візникові десять франків із щедрістю вдівця, якого закрутило у вирі насолод.