Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На вулиці заторохтіли колеса екіпажа.

— Мамо, — сказала дівчина, — це пан Вотрен. Підтримайте пана Ежена. Мені не хочеться, щоб цей чоловік побачив мене в такій позі. Його слова бруднять душу, та й у погляді є щось гнітюче для жінки, наче він роздягає її очима.

— Ні, — заперечила пані Кутюр, — ти помиляєшся. Пан Вотрен — хороша людина, він трохи нагадує мені мого покійного чоловіка, — грубуватий, але м'якосердий, такий собі добрий буркотун.

В ту мить нечутно ввійшов Вотрен і глянув на цю картину — на дві юні істоти, осяяні лагідним світлом лампи.

— Ось така сцена, — сказав він, схрестивши руки на грудях, — надихнула б милого Бернардена де Сен-П'єра[121], автора «Поля і Віргінії», і він написав би чудові сторінки. Юність прекрасна, пані Кутюр. Спи, любий хлопчику, — промовив він, дивлячись на Ежена, — щастя іноді приходить уві сні. Пані, — звернувся він до вдови, — що мене прихиляє до цього юнака і зворушує, то це гармонія душевної краси з красою його обличчя. Гляньте, хіба це не херувим, що спочиває на плечі ангела? Цей юнак вартий кохання. Якби я був жінкою, то хотів би вмерти — ні, це було б безглуздо! — хотів би жити заради нього. Милуючись на них, — мовив він тихенько, схилившись до вуха вдови, — я не можу не думати, що Бог створив їх одне для одного. Провидіння має свої таємні шляхи, воно випробовує серця і думки людей, — сказав він уже голосно. — Дивлячись на вас, дітки мої, таких близьких одне одному чистотою душі і всіма людськими почуттями, я кажу собі: неможливо, щоб у майбутньому ви будь-коли розлучилися. Бог справедливий. А втім, — сказав він дівчині, — пригадую, я бачив у вас лінію щастя. Дайте мені вашу руку, мадмуазель Вікторино. Я знаюся на хіромантії, мені часто доводилося ворожити. Ну, не бійтесь! О, що це я бачу? Слово честі, ви незабаром станете однією з найбагатших спадкоємниць у всьому Парижі. Ви ощасливите свого милого… Ваш батько кличе вас до себе. Ви одружуєтесь із знатним, гарним юнаком, що палко вас кохає.

В цю мить важка хода кокетливої вдови перервала Вотренові віщування.

— Ось і матуся Воке, гарна, мов зіронька, і затягнена, як оса. Чи не задихаємось ми трішечки? — спитав він, помацавши планшетку корсета. — Ребра добряче здавило, матусю. Якщо ми заплачемо, станеться вибух; звісно, я позбираю уламки з пильністю справжнього антиквара.

— Ось хто знається на французькій галантності, — прошепотіла вдова, нахиляючись до вуха пані Кутюр.

— Прощайте, дітки, — звернувся Вотрен до Ежена і Вікторини. — Благословляю вас, — сказав він, кладучи їм на голови руки. — Повірте, мадмуазель: побажання чесної людини щось важать — вони приносять щастя. Господь Бог змилостивиться.

— До побачення, люба, — сказала пані Воке своїй пожилиці. — Чи не думаєте ви, — додала вона тихо, — що пан Вотрен має серйозні наміри щодо мене?

— Гм! Гм!

Коли обидві жінки лишилися самі, Вікторина, розглядаючи свої руки, зітхнула:

— Ах, люба мамо, якби збулося те, що сказав добрий пан Вотрен!

— Для цього треба тільки одне, — відповіла стара дама, — щоб оте страховище, твій брат, упав з коня.

— Ах, мамо!

— Господи! Може, воно й гріх бажати лиха своєму ворогові, — мовила вдова. — Ну, та я вже спокутую його. Відверто кажучи, я охоче понесла б квіти на його могилу. Негідник! У нього немає мужності заступитися за свою матір, а він же загарбав різними каверзами всю спадщину на шкоду тобі. Моя кузина була дуже багата. На твоє лихо, про її посаг нічого не сказано в шлюбному контракті.

— Моє багатство гнітило б мене, якби воно мені дісталося ціною чийогось життя, — сказала Вікторина. — Якщо для мого щастя треба, щоб умер мій брат, то я волію краще лишитися тут назавжди.

— Ах, Боже мій, ти ж чула, що сказав добрий пан Вотрен, — людина, як бачиш, віруюча! — відповіла пані Кутюр. — Мені приємно було дізнатись, що він не такий безбожник, як інші, ті, що говорять про Бога з меншою повагою, ніж про диявола. І справді — хто знає, якими шляхами веде нас провидіння?

З допомогою Сільвії дві жінки нарешті перенесли Ежена в його кімнату і поклали на ліжко; куховарка розстебнула на ньому одяг, щоб йому було зручніше. Перед тим як вийти, коли пані Кутюр одвернулась, Вікторина поцілувала Ежена в чоло, — цей грішний вчинок переповнив її серце щастям. Вона окинула поглядом Еженову кімнату, немов зібравши в єдиній думці всі радощі, яких зазнала цього дня, створила з них цілу картину, довго милувалася нею і заснула того вечора, почуваючи себе найщасливішою в цілому Парижі.

Вотрен влаштував гулянку, щоб напоїти Ежена і старого Горіо вином з домішкою снотворного, але вона призвела до згуби його самого. Б'яншон сп'яну забув розпитати мадмуазель Мішоно про Дурисмерть. Вимовивши це ім'я, він, безперечно, викликав би підозру у Вотрена, чи — називатимемо його справжнім ім'ям — Жака Коллена, однієї із знаменитостей каторги. До того ж тієї миті, коли мадмуазель Мішоно, покладаючись на щедрість Коллена, обмірковувала, чи не вигідніш буде попередити його й допомогти йому втекти вночі, Вотрен обізвав її цвинтарною Венерою, і стара діва вирішила виказати каторжника. Разом із Пуаре вона відразу пішла до славетного начальника розшукної поліції в завулку Святої Анни, гадаючи, що їй знову доведеться мати справу просто з чиновником на ім'я Гондюро. Начальник розшукної поліції прийняв її дуже люб'язно. Після розмови, під час якої вони дійшли згоди по всіх пунктах, мадмуазель Мішоно попросила дати їй краплі, з допомогою яких вона мала перевірити, чи є у Вотрена тавро. Коли цей великий муж у завулочку Святої Анни шукав у шухляді свого письмового столу пляшечку, мадмуазель Мішоно помітила вираз задоволення на його обличчі і збагнула, що зловити Вотрена куди важливіше, ніж арештувати простого каторжника. Поміркувавши, вона стала підозрювати, що поліція сподівається, на підставі деяких свідчень каторжників-зрадників, захопити велику суму грошей. Коли вона висловила свої здогади лисому начальникові, той усміхнувся і спробував заспокоїти стару діву.

— Ви помиляєтесь, — відповів він, — Коллен — найнебезпечніша сорбонна, яка будь-коли існувала серед злодіїв. Оце й усе. Негідники це знають, він їхній прапор, їхня підтримка, — одне слово, їхній Бонапарт. Вони всі люблять його. Цей молодець ніколи не залишить своєї макітри на Гревській площі[122].

Мадмуазель Мішоно не зрозуміла його, і Гондюро пояснив їй слова, запозичені з жаргону каторжників. «Сорбонна» і «макітра» — два сильних вирази з мови злочинців, які перші відчули потребу розглядати людську голову в двох аспектах. «Сорбонна» — це голова живої людини, її порадник, її думка. «Макітра» — зневажлива назва відтятої голови, що не варта ламаного гроша.

— Коллен водить нас за ніс, — сказав він. — Коли ми маємо справу з людиною твердою, як загартована англійська сталь, то можемо вбити її при найменшій спробі вчинити опір під час арешту. Ми й розраховуємо на сутичку, щоб убити Коллена завтра вранці. Таким чином можна уникнути процесу, витрат на охорону злочинця та його харчування і звільнити суспільство від негідника. Судова процедура, виклик свідків, оплата їх, витрати на виконання вироку, все, що потрібно, щоб поквитатися законним шляхом хоч би з ким із цієї погані, коштує значно дорожче за тисячю екю, яку ви одержите від нас. Буде заощаджено і час. Всадивши багнета в черево Дурисмерті, ми зможемо запобігти сотні злочинів і вберегти від спокуси ще півсотні негідників, які відтепер боятимуться виправної поліції. Ось що зветься добре організована поліція. Як кажуть справжні філантропи, діяти отак — значить запобігати злочинності.

— І служити батьківщині, — докинув Пуаре.

— Так, так, — відповів начальник поліції, — ви сьогодні говорите розумні речі. Звісно, ми служимо батьківщині. Треба сказати, що світ дуже несправедливий до нас. Ми робимо суспільству великі послуги, але про них ніхто не знає. Тому обов'язок розумної людини бути над забобонами, а християнинові треба миритися з тим злом, яке можливе і в доброму ділі, коли його роблять не так, як то заведено. Бачте, Париж — це Париж. Це слово пояснює моє життя. Завтра я буду зі своїми людьми на чатах у Королівському саду. Маю честь кланятись, мадмуазель. Пошліть Крістофа на вулицю Бюффона, до пана Гондюро, в той дім, де ви мене бачили. На все добре, пане. Якщо вас коли-небудь обікрадуть, зверніться до мене, і вам усе повернуть. Я до ваших послуг.

— І є ж такі дурні, — сказав Пуаре, звертаючись до мадмуазель Мішоно, — що просто навісніють, почувши слово «поліція». Цей пан дуже люб'язний, а те, чого він од нас хоче, — суща дрібничка.

Наступному дневі судилося стати одним з найнезвичайніших в історії «Дому Воке». Досі найзначнішою подією в мирному житті пансіону була поява самозваної графині де л'Амберменіль, що промайнула, як метеор. Однак усе минуле зблідло перед перипетіями цього великого дня, що довго потому не сходив з вуст пані Воке. Горіо та Ежен де Растіньяк проспали аж до одинадцятої години. Сама вдова, повернувшись опівночі з театру Гете, ніжилась у ліжку до пів на одинадцяту. Крістоф, допивши вино, яким частував Вотрен, теж заспав, і звичайний розпорядок у пансіоні був порушений. Пуаре і мадмуазель Мішоно не скаржились на те, що сніданок спізнився. Щодо Вікторини і пані Кутюр, то вони спали допізна. Вотрен пішов з дому о восьмій годині й вернувся саме тоді, як було подано сніданок. Тому ніхто не обурювався, коли тільки о чверть на дванадцяту Сільвія з Крістофом почали стукати в усі двері, запрошуючи до столу. Поки Сільвії та служника не було в їдальні, мадмуазель Мішоно, зійшовши вниз перша, підмішала зілля у срібний Вотренів кухлик з вершками до кави, які грілись у гарячій воді разом із вершками для інших пансіонерів. Стара діва розраховувала на цей звичай пансіону, щоб здійснити свій намір. Сім пансіонерів зібралися в їдальні не одразу. Коли Ежен, потягаючись, спускався сходами останнім, посланець передав йому листа від пані де Нусінген. Вона писала:

«Щодо вас, друже мій, я не відчуваю ні фальшивого самолюбства, ні гніву. Я чекала вас до другої години ночі. Чекати того, кого любиш! Хто зазнав цієї муки, той не завдасть її нікому. Бачу, що ви кохаєте вперше. Що ж трапилось? Я в тривозі. Якби не боялася зрадити таємницю мого серця, то пішла б довідатись, що сталося з вами — добре чи лихе. Але якби я вийшла чи виїхала з дому в цей час, хіба б не погубила себе? Я відчула, яка гірка жіноча доля. Заспокойте мене, поясніть, чому ви не прийшли після того, що переказав вам мій батько. Я буду гніватись, але прощу вас. Чи не захворіли ви? Чому ви живете так далеко? Благаю — хоч одне слово! До скорого побачення, правда ж? Якщо вам ніколи, досить одного слова. Напишіть: «Лечу!» — або: «Хворий». А втім, якби ви захворіли, то батько сказав би мені. Що ж сталося?»

— Так, що сталося? — вигукнув Ежен і кинувся в їдальню, бгаючи недочитаного листа. — Котра година?

— Пів на дванадцяту, — сказав Вотрен, кладучи цукор у каву.

[121] Бернарден де Сен-П'єр. — французький письменник, автор «Поля і Віргінії» (1787) — ідилічно-сентиментального роману.

[122] Гревська площа — площа в Парижі, на якій відбувалися страти.