Моряк з «Дианы»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Прочинивши дубові гратчасті двері, за якими в темряві сидів на дощаному ліжку Хлєбников, солдат звелів:

— Виходь…

Штурман вийшов у вузький коридор. Японець подав йому віяло, показав на запис і на перекладача. Хлєбников відразу впізнав розгонистий почерк капітана. Обидва японці помітили, як здригнувся полонений.

— Читай…

— Та вам уже ж, напевно, читали? — спитав штурман, злякавшись за Головніна і не знаючи, чим пояснити його необережність. — Капітан розповідав вам, що написав?

— Розповідав, — підтвердив японець, — але я хочу, щоб цю російську пісню ти прочитав…

Ах, ось воно що: пісня! Виходить, Василь Михайлович не сподівався, що цей настирливий товстун надумає перевіряти його запис.

— Це сумна пісня, — сказав Хлєбников, згортаючи віяло. — Еге, сумна і правдива… Олексій не зможе її перекласти. Але коли-небудь, зустрівшись з росіянами, ти неодмінно покажи її, а вже вони зрозуміють…

Олексій довго говорив щось японцеві, і той, остаточно заспокоївшись, кинув караульному солдатові ще кілька монет.

Пильно стежачи за тим, як поводяться ув’язнені, японці найбільше дивувалися з їхнього капітана. Цей чоловік вигадав собі чудну розвагу: в’язав якісь вузлики. Він обережно витягав з манжети або з нашийної хустки нитку, зсукував її в долонях і зав’язував вузлик. Цих ниток з вузликами, які він дбайливо зберігав, поволі набиралося в нього все більше. Зосереджений, він подовгу сидів нерухомо, уважно розглядаючи свої нитки; губи його ворушились, він або усміхався, або хмурнів… Лікар, що час від часу оглядав полонених, занепокоєно хитав головою.

Турботи тюремного лікаря були даремні. З допомогою цих різнобарвних вузликів Головнін вів щоденник. Кожна нитка та кількість вузликів означали певну подію. Паперу й чорнила капітанові не дали, і він вигадав незвичайне письмо, яке вільно читав.

Вранці за читанням цього «письма» застав його тюремний начальник.

— Облиште свої забавки, капітане, це призводить до божевілля, — мовив він суворо. — Зараз я покажу вам щось більш цікаве…

Чотири японці внесли в коридор якийсь громіздкий предмет і поставили на підлогу. Головнін придивився і кинувся до грат. Так, він не помилився. Це був його сундук, залишений на «Диане». Виходить, корабель або захопили японці, або він розбився на скелях?! Страшнішої звістки для капітана й бути не могло.

Він повільно відступив від гратчастих дверей і, знесилений, опустився на койку. Японець дивився з глузливою усмішкою:

— Що? Пізнаєте, капітане?..

Головнін заскреготів зубами:

— В одному вам не можна відмовити… Вмієте ви мучити…

Капітан-лейтенант Петро Рікорд і на годину не затримувався в Охотську. Він привів «Диану» на цей знайомий рейд непошкодженою і, доручивши командування шлюпом одному з помічників, зажадав від начальника порту коней.

— Їду в Іркутськ. Авжеж, просто до губернатора. Якщо він поставиться байдуже, їду до самого Петербурга. Військова експедиція в Японію потрібна негайно, інакше моряки наші загинуть. Що діятиметься далі, якщо ми прощатимемо самураям такі препідлі вчинки?

Начальник Охотського порту, капітан Миницький, давній друг Рікорда й Головніна, що служив разом з ними ще в англійському флоті, був приголомшений подіями на Кунасірі.

— Я готовий разом з тобою, Петре Івановичу, йти н Японію визволяти наших друзів. Є в мене невеликий бриг «Зотик», може, й він здасться? На власний риск пошлю його разом з «Дианою» і навіть дозволу не питатиму. Жарт хіба — листування з Петербургом? Сама дорога чого варта, а ще канцелярії, інстанції, сановники… Нехай розбираються потім, посилаю «Зотик», і край!

Він добув витривалих коней і не насмів затримувати Рікорда. В осінню сльоту, через гірські перевали, через безкраї болота тундри й тайгу вирушив капітан-лейтенант у дорогу, сподіваючись не тільки дістатися цієї ж зими до Петербурга, а й повернутися назад.

У Якутськ він прибув наприкінці вересня, і хоч як відмовляли його люди, що жили тут цілі роки і знали ці краї, він, не чекаючи, доки ляже санна дорога, виїхав верхи в Іркутськ.

Від станції до станції 45 верст. Інколи за день Рікорд проїздив по два такі перегони. Ніхто ніколи, скільки існує планета, не дбав тут про дороги. Круті гірські стежки понад берегами Лени, завалені буреломом, перетяті промерзлими річками й струмками, були непрохідні для непідкованих якутських коней. Перший час Рікорд підраховував, скільки разів падав під ним кінь, скільки разів провалювався в затягнені обманливою кригою продухвини. Далі він збився з ліку: по слизьких, застиглих накипенях, — так називали ці льодопади сибіряки, — доводилося коней, коли вони падали, буксирувати, мов колоди. Трапилося так, що на крутому зледенілому косогорі Рікорд не встиг вихопити ніг із стремен. Кінь з повної рисі стрибнув убік і посунувся по укосу. За близьким пругом урвища крізь миршаві чагарі тьмяно блиснули на річці брижі. Але й чагарі не задержали коня: підмитий дужою течією на вигині річища чагарник. обвалився з величезною брилою землі… Рікорд почув крик. Зірваний, хрипкий голос здався йому незнайомим. То провідник-якут пробував в останні секунди застерегти супутника про небезпеку. Гнучка сіра течія річки заблищала просто перед очима. Вона подзвонювала довгим хвилястим дзвоном, мов тонкий метал…

Понад дві години на вузькому льодовому припаї, під глинястою кручею, на якій мерехтіли зломи накипені, лежав непритомний Рікорд. Роздерши на ньому кітель і сорочку, припавши вухом до грудей, провідник вслухувався в удари серця. Серце працювало все чіткіше й ритмічніше. Щасливий випадок! Це льодовий припай, засипаний землею й щебенем, затримав вершника й коня. Відразу ж за крихким краєм припаю над підводною кам’яною лавою гуркотів вир.

— Даремно ти квапився, моряче, даремно!.. — говорив провідник, що мав звичку міркувати вголос. — Тепер ми будемо дуже довго їхати до найближчої станції. А потім ти лежатимеш у постелі і чекатимеш, доки встановиться санна дорога і заживе твоя зламана нога…

Рікорд розплющив очі:

— Ні, я не лежатиму в постелі. Я дуже поспішаю, друже мій, і не маю права затримуватися навіть на добу… Що з конем? Зможе він везти далі?