Моряк з «Дианы»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Коня покалічено. Доведеться залишити його в тайзі… Важко буде нам на цьому перегоні.

— Однаково, їдьмо. Допоможи-но мені дістатися на стежку. Ми не маємо права затримуватись і на годину…

Повисаючи на плечі провідника, тягнучи зламану ногу, він поволі видерся на косогір. Глуха тайга залягла довкола на сотні й сотні верст. Вітер гудів над лісистими перевалами, мов над штормовим океаном. З хмурого неба сипав мокрий сніг… Скільки ж ще разів мають змінюватися попереду оці ущелини, гори, долини, цей похмурий і все однаковий пейзаж? Чи вистачить Рікордові снаги подужати весь Сибірський шлях, доїхати до Петербурга й повернутися, неодмінно повернутися в Охотськ ще цієї зими? Він згадував далекий Кунасірі, берег, окреслений білою лямівкою прибою, і капітана, що стояв на обмілині, перед зазивною далечінню, мов перед суворою своєю долею… Вчувався Рікордові голос капітана:

— Ви, звичайно, повернетесь за нами?..

Зціпивши зуби, щоб стримати стогін, Рікорд повторював два слова:

— Ми повернемось!..

На березі порожистої гірської річечки провідник зупинив коня. Навіть йому, що народився й зріс у тайзі, було нудно на цій сумній дорозі. Знов міняючи пов’язку на нозі супутника, він міркував уголос:

— Це не ти кажеш, моряче, це каже твій сон… Ти спиш усе частіше, і кров іде в тебе з рота. А нога твоя зовсім почорніла, — погано, авжеж, дуже погано! Якщо ми колись повернемось, то це буде чудо, як у твоєму щасливому сні. Тільки ти, мабуть, помреш, навіть Іркутська не побачиш…

Він знав, що тільки-но Рікорд прийде до пам’яті, він накаже:

— В дорогу!..

Так від станції до станції, по просіках, по першій кризі тайгових річок, змучені, усі в саднах і в грязюці, неголені, в подертому одязі, вони вперто посувалися вперед, і коли з скелястого кряжа вночі побачили далеко попереду, на пологому березі Ангари, мерехтливі вогники Іркутська, Рікорд мимоволі спитав у провідника:

— Ти теж бачиш місто? Ну, правду скажи, бачиш?..

— До Іркутська лишилося п’ять верст, — відповів провідник.

Рікорд засміявся:

— Виходить, ми проїхали три тисячі верст, і це за тридцять шість днів, ще й такими дорогами!.. Віриш тепер, приятелю, що ми доберемось і до Петербурга?..

Провідник здивовано похитав головою:

— В тебе вірне серце, моряче… Тепер і я люблю твоїх товаришів, що лишилися десь на острові…

… Іркутський губернатор зміг прийняти Рікорда аж на другий день після обіду. Дуже допізна веселилися в губернатора прошені гості, отож зранку «хазяїн Сибіру» почував себе втомленим. А якийсь там морський офіцер, що приїхав з Охотська, був до нечемності наполегливим. Цьому офіцерові треба було добряче вичитати, щоб і всім переказав, які суворі порядки тут, в губернському місті.

Особливо обурило губернатора, що офіцер навіть не вважав за потрібне як слід подбати про свою зовнішність: поголений він був погано; підозрілі садна на обличчі не запудрені; кітель на ньому не новий, ношений, та ще й якийсь ціпок у руці. Бракувало тільки, щоб цим ціпком він на самого губернатора замахнувся…

— Чим можу бути корисний? — сухо спитав «хазяїн Сибіру», вже не дивлячись на офіцера. — Доповідайте якнайкоротше, я зовсім не маю часу…

— Ідеться про честь російського флага і флоту, — сказав офіцер.

— О, як бучно! — байдуже зауважив губернатор.

— І все ж саме так… Ідеться про долю російських моряків, віроломно захоплених в полон японцями…

Доповідь офіцера була коротка й діловита: жодного зайвого слова, чи вигуку, чи жесту. Рікорд розповідав про напад японців, про своє прибуття в Охотськ, про дорогу з Охотська в Іркутськ так безстрасно, наче й не був учасником цих подій. Що вразило губернатора, — нечувано короткий час, за який цей моряк устиг дістатися до Іркутська.

— Я знаю сибірське бездоріжжя, особливо в бік Якутська, — мовив він, трохи злагіднівши. — Мушу сказати вам одверто, ви мчали як на крилах…

— Я готовий сьогодні ж вирушити в Петербург, щоб одержати наказ про військову експедицію в Японію, — сказав Рікорд.

— Ви думаєте, це так просто? — спитав губернатор, розглядаючи якісь папери.

— Але наші моряки, в полоні! Вони нічим не викликали цього провокаційного нападу японців…

Відкинувшись на спинку крісла, губернатор переглядав рукопис, час від часу щось виправляючи олівцем.

— Скажіть, пане Рікорд, ви давно були в Петербурзі? А, розумію, — давно. Коли від’їжджаєш від столиці навіть на сотню верст, непомітно втрачаєш відчуття тієї атмосфери, в якій живуть його імператорська величність і уряд, атмосфери надто мінливої і складної в наші незвичайні часи… Ви були в Росії дуже давно, якщо не брати до уваги Охотська, і Камчатки, і Російської Америки. Це — найдальші окраїни, де про найважливіші події часто дізнаються через рік, а то й через два роки… Вам не слід поспішати до Петербурга, — однаково, в столиці ви істотного не доб’єтесь.