Моряк з «Дианы»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У фортеці знявся димок, мабуть, щось загорілось; по укосу застрибало каміння.

— Це булавочні уколи, — розчаровано сказав Рудаков. — Треба негайно вийти з-під обстрілу.

Рікорд погодився. За кілька хвилин, піднявши якорі, «Диана» відійшла на далекий рейд і зупинилась навпроти рибальського селища, що виднілося на довгій опадистій косі.

Готуючись до висадки десанту, щоб заволодіти фортецею, Рікорд вираховував, яке було фактичне співвідношення сил. За його спостереженнями, та й на думку офіцерів, японський гарнізон на острові був численний, — щонайменше чотириста чоловік. До цієї кількості слід було додати всіх чоловіків із селища, яких, зрозуміло, примусять взяти участь в обороні. Цифра виходила солідна: японський начальник мав у своєму розпорядженні понад п’ятсот чоловік, фортечні укріплення, батареї…

На шлюпі лишалось п’ятдесят чоловік, коли лічити й двох кухарів та двох прибиральників — людей, які в боях не брали участі. При висадці на кораблі мало залишитися щонайменше десять-дванадцять чоловік; біля шлюпок на березі теж треба було залишити хоча б трьох матросів… І що ж могли б зробити тридцять моряків проти фортеці, де притаїлась така сила?

— Я ніколи не вірив у чудеса, — сказав Рікорд Рудакову, — але буде справжнім чудом, якщо десант не загине. І не меншим чудом буде, коли залишені на шлюпі десять-дванадцяТь чоловік зможуть довести його до Охотська у цих штормових широтах… Висновок ясний: було б безглуздям посилати людей на очевидну загибель і прирікати на загибель корабель. Тоді в Охотську ніхто й не довідається, чому загинув шлюп. А це й є найбільш бажаний для японців варіант…

— Люди готуються до десанту, — сказав Рудаков. — Майже ніхто з них не сподівається повернутись, але такої люті я ще не бачив ніколи…

Рікорд зітхнув, з жалем оглянувся на берег:

— Добре, якщо лють помножена на тверезий розрахунок… Я вирішив: «Диана» йде в Охотськ, щоб збільшити сили і повернутись. Знімаємось негайно. Ми не покинемо товаришів у біді, — ні, ніколи не покинемо, хоча б довелось іти на небезпеки й на жертви.

Він добув з папки й розгорнув велику детальну карту острова Кунасірі, недавно писану рукою Головніна: туш була ще свіжа. Сім висот, розкиданих за фортецею, і сама фортеця, малий півострів і довга рибальська коса, понад сімдесят промірів глибин і велика підводна обмілина, три скелі та підводна банка при вході в затоку, — все було позначено на цій карті з граничною точністю, властивою Головніну. Коли він складав карти і робив опис, він знав, що поправок більше не буде…

— Ця затока не має назви, — сказав Рікорд. — Тепер вона дістане ім’я… «Затока Зради»…

Тут же, спершись на поручень містка, він великими буквами написав на карті ці два слова.

Шлюп повільно і наче знехотя вбирався в паруси. Чайки тоскно кричали в вишині. Був вечір, і червоні бризки заходу текли по вологій палубі, по склу ілюмінаторів, по слабко наповнених парусах…

Зв’язати людину так, щоб вона не могла поворухнутись, щоб найменший рух викликав нестерпний біль і щоб при спробі тікати зашморг, накинутий на шию, враз затягнувся, у японців вважалося справжньою майстерністю.

Полонені стояли навколішки, і солдати, похваляючись виучкою, вправно з’єднували петлі на грудях та круг шиї і стягували лікті за спиною так, що вони стикалися один з одним.

Потім вони стали в’язати полоненим ноги. Петлі лягали вище ступень і вище колін, петля на петлю, і кожна була наче з розпеченого троса. Щоб було надійніше, до петлі, яка охоплювала шию, вони кріпили довгу вірьовку, перекидали її через поперечну балку під верхом намету і, майже підвісивши полоненого на цій вірьовці, прив’язували кінець її при самій основі опор.

Працювали солдати мовчки, неквапливо, зі смаком, із знанням справи; від ретельності темні обличчя їхні заросив піт. Полонені теж мовчали, тільки мічман Мур стиха плакав і стогнав.

Пов’язавши всіх полонених, солдати заходились обшукувати їх. Обшукуючи, не пропустили жодного дріб’язку: навіть голка, дрібна монета, запасний гудзик у кишені матроса — все перейшло до їхніх кишень.

Помітно стомлені, вони мовчки посідали кружка і закурили свої довгі бамбукові люльки.

— Вони вирішили повісити нас на березі, — прохрипів Хлєбников, багровіючи, злизуючи з губів криваву піну. — Я нітрохи не винувачу вас, Василю Михайловичу, ви не подумайте поганого… Я знаю вас не перший місяць і рік, ви завжди були людиною сердечною і справедливою…

— Але я звірився на Тхне слово! — тихо відказав Головнін. — На слово зрадників… І ви тепер через мене терпите все й життям платитесь, друже мій… Я не боюся смерті, нітрохи не страшусь, але пам’ятати, весь час пам’ятати про те, що я винен і в стражданнях ваших, і в загибелі, — ось найстрашніша мука…

Михайло Шкаєв, відважний матрос, через силу повернув до Головніна обличчя, і голос його прозвучав дружнім докором:

— Не ті слова, капітане, не ті… хіба ми не спільну оправу робили? Хіба ми для веселощів прибули в цю прокляту діру? Коли вже шукати винних, то ось вони, перед нами, відступники від слова, з отим пухлим бовваном на чолі…

Матрос Григорій Васильєв сказав:

— Ми з вами до кінця, капітане… І нема чого шкодувати. Ми всі рівні і перед обов’язком, і перед смертю.

Солдати попідводились, пошепотілися про щось у куточку і вернулись до моряків. Було незрозуміло, навіщо вони в’язали полоненим ноги. Тепер вони заходились розплутувати вірьовки, але ті лише, що були позатягані вище ступень, а також послабили петлі, накладені вище колін.

Старший солдат кивнув Головніну на вихід, і капітан попереду всіх вийшов із намету. Кожного полоненого супроводило двоє японців: один тримав у руці кінець вірьовки, другий, ідучи поряд, тримав рушницю напоготів… За брамою фортеці старший солдат показав на вузьку стежку, що звивисто бігла в гори. Крутою кременистою стежкою полонені зійшли на вершину горба. Головнін зупинився й обернувся до гавані. Він скрикнув… Далеко на рейді, вбрана в білі паруси, повільно пливла «Диана».

Хлєбников теж зупинився; наче мимоволі, руки його рвонулись, плечі поникли й затрусились:

— Василю Михайловичу… Капітане… Востаннє ми бачимо рідну «Диану»!..

Головнін з силою рвонув вірьовки; кров бризнула: і розсіченої на кистях рук шкіри.