Моряк з «Дианы»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— І він подав би тобі руку, Григорію. Радіщева таємно читав я в Петербурзі. Став він для мене з того часу вірним прикладом громадянського обов’язку. Шкода, що доля так несподівано повернулась, — може, зумів би й я славній справі послужити…

Матрос довго мовчав, хмурив вицвілі від сонця брови, дивлячись на сині скелі за смугою прибою.

— У вас інший шлях, Василю Михайловичу… Знаю, доброго серця ви людина, та що як один ви такий, чи десяток, чи сотня? Замучать, як отого Олександра Миколайовича, та й годі. І попи ще в церквах анафемою обпаскудить…

Головнін посміхнувся: «Не довіряє…» І не подумав він у ту хвилину, що, може, матрос має рацію…

Восьмого серпня солдати почали готуватись до урочистого входу в місто Хакодате: всі причепурились, понадівали панцири, формені капелюхи. Полонених цим разом в’язали особливо старанно, немов хотіли похизуватися десятками майстерно переплетених вузлів.

Ще за кілька кілометрів від міста почали зустрічати їх перші групи: сановники й поміщики — на багато вичепурених конях; чиновники, торговці, власники різних майстерень — на рикшах; люди ще простіші — пішки… Виявляється, тут, у Хакодате, полон російських моряків змалювали як великий подвиг японської зброї.

Здивованим мовчанням зустрічала все наростаюча юрма сімох виснажених, змучених полонених, у всьому вигляді яких не було ні люті, ні злоби, ні бажання кинутись на першого-ліпшого японця. Це йшли рослі, сильні духом люди, в чомусь своєму упевнені, дуже спокійні. Вони байдуже дивилися на юрму. Рани на їхніх руках були докором, а вірьовки — ганьбою для конвоїрів. Вони пройшли містом, не помічаючи нічого довкола, і аж на площі, звідки відкривався широкий морський простір, мимохіть і разом вони зупинились.

— Тут уже побували російські моряки, — сказав капітан. — Штурман Григорій Ловцов, командир бригантини «Екатерина», з ним двадцять матросів і четверо солдатів… Не сподівалися вони, звичайно, що молодших товаришів їхніх вестимуть через це місто як арештантів.

— Виходить, знайома доріженька? — з жвавістю спитав Шкаєв, — А давно Ловцов сюди ходив?

— Не так і давно: до порту Хакодате бригантина ввійшла у липні 1793 року… Дивіться ось на цю вузьку вулицю: тут проходили російські моряки!

Вперше порядок у поході полонених було порушено: вони стояли шеренгою, дивлячись на близький порт, де серед безлічі рибальських парусів ввижалися капітанові стрункі паруси «Екатерины».

Японський чиновник, що супроводив полонених, спитав у Олексія, про що розмовляють моряки.

— Тут були російські люди, — сказав Олексій.

— О, так! — усміхнувся японець. — В Хакодате, в Матсмаї, в усіх містах Японії добре пам’ятають про це. Росіяни, сподіваюсь, вдоволені гостинністю?

— Тоді ви не в’язали рук своїм гостям, — мовив капітан.

Олексій переклав ці слова. З юрми почулись співчутливі вигуки; в окремих групах знялася суперечка.

— Це лише маленький запобіжний захід, — сказав японець, все ще ласкаво усміхаючись. — Зараз вас відведуть в окремий будинок, де створять для вас усі вигоди. Скажу одверто: багато, дуже багато хто міг би позаздрити таким умовам. Будинок зовсім новий, спеціально споруджений, з видом на море, — просто як палац!..

— Брешеш, — байдуже сказав Шкаєв.

— І ніхто не насміє турбувати вас у цьому будинку: порядок і тиша… А потім, коли ви добре відпочинете, вас відпустять Додому. Ви будете дуже раді і з того, що гостювали у нас так приємно, і з того, що повертаєтесь додому…

— Спасибі, добрий чоловіче! — відповів йому Хлєбников. — Ми згадуватимемо тебе, якщо ти сказав правду… Думаю, обманювати нас тобі нема чого?..

— Мені дуже хочеться, — кланяючись, мовив японець, — щоб вам було добре в гостях!

За околицею міста полонених ввели у високі дерев’яні ворота. Будована з товстих, загострених брусів огорожа була обведена глибокою канавою. Вартові чергували на вишках, на валу канави й біля воріт. Хмуро посміхнувшись, Васильєв сказав Хлєбникову:

— А палац і справді охороняють по-царському! От кляті мучителі, живолупи, — навіть непрохане ласкаве слово кидає, мов на рани сіль!..

— Багато, дуже багато хто міг би позаздрити таким умовам! — глузливо повторив Хлєбников. — Що ж вдієш? Попрощаємось, братці, може навіки!..

Головнін відчув на щоці доторк його сухих, запалених губів.

— Прощай, Андрію Іллічу, ти був хорошим моряком… Прощайте, друзі!

Головніна ввели в темний сарай, поділений всередині на комірки. Міцні гратчасті двері піднялись і опустились. Потім тюремник грюкнув другими дверима, що вели з коридора, і довго стукав та брязкав важким замком.

Уперше за цілий місяць нестерпної дороги Головнін лишився сам. Іноді мріялось про це: треба було зосередитися, знайти й обміркувати найменшу можливість визволитися. Все-таки в нього зостався якийсь проблиск надії на те, що тут, у Хакодате, вищі японські чиновники розглянуть злочин, вчинений їхніми підлеглими на Кунасірі. Тепер і цього проблиску не лишилось.

Тюрму, споруджену спеціально для полонених з «Дианы», не будували, звичайно, на день, на два; може, довгі роки доведеться скніти в ній морякам? Чи довідаються коли-небудь на батьківщині про їхню долю? Яких заходів ужив Рікорд? Що з екіпажем і кораблем? Головнін довго сидів на дощаному ліжку, слухаючи серед німої тиші важкі удари серця. Перша зірка засвітилась за вузеньким вікном. Синя ніч огортала острів. А ця комірка стояла на самому дні ночі й тиші, на самій межі туги й розпачу…

Він здригнувся. Чиясь рука дряпалась у вікно. На неясноиму відтинку неба вона здавалась судорожно скорченою й чорною. Він підійшов до вікна і звівся навшпиньки, щоб придивитись. До стіни припала людина в лахмітті. Озираючись на всі боки, вона простягала Головніну якийсь суверток. Руки їх зустрілись, і Головнін узяв невеликий паперовий пакет. Людина показала на небо, ніби окреслюючи шлях сонця, потім на себе й на стіну, що оточувала тюрму. Вона сказала дуже тихо: