Моряк з «Дианы»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я не міг прочитати твоєї записки, — сказав Головнін. — Питав у Олексія, але він не відповів… Що серйозного трапилось?

Хлєбников усе дивився в небо, обличчя його лишалось задуманим і лагідним, і голос звучав байдуже:

— Дивні збіги бувають у житті, Василю Михайловичу, такі, що й у романі, гляди, не прочитаєш… Пам’ятаєте, цей головний начальник допитувався в нас, скільки військових кораблів тепер у Петропавловську? Ми сказали йому: сім. Чому ми вигадали цю цифру?.. А цифра, виявляється, проти нас і смертю вона загрожує нам, як шпигунам… Річ тут уся в Олексії, у його обмані. Коли японці захопили його й інших курільців у полон, цей простак вирішив, що буде добре, якщо він скаже, що його послали на Кунасірі російські військові з Петропавловська. Навіщо послали? Щоб видивитись, які укріплення в японців на острові, які їхні сили… Японці спитали в нього: «Навіщо це росіянам?» І Олексій відповів: «Щоб прийти на кораблях і висадити війська…» — «А скільки російських суден у Петропавловську?» — спитали японці. Олексій їм відповів: «Сім…» От дивна річ: і він, і ми назвали ту саму цифру!..

— А хіба Олексій не знав, що ця вигадка загрожувала йому смертю?

— Ні, він зміркував інакше… Він був певен, що японці побояться росіян і пустять його на волю. Але ще один збіг! «Диана» прибула в затоку Кунасірі саме в липні, як і пророкував переляканий Олексій…

— Нам доведеться викрити його обман, — сказав Головнін. — Обвинувачення в шпигунстві — це смерть…

— Але Олексій напосідається, просить, вимагає, щоб ми підтвердили його показання. Він хоче небагато: щоб ми обвинуватили себе і «виручили» його… Так, так, він гадає, ніби ми виручимо його, якщо підтвердимо цю брехню. І хоч скільки я йому пояснював, він не хоче зрозуміти, що ми не можемо і себе, і його послати на смерть.

Хлєбников безсило похилив голову.

— І це все через дурість, — прошепотів він в розпачі, через наївну брехню однієї людини…

Старший солдат розчинив масивні дерев’яні двері. Полонені підвелися і ввійшли в напівтемне приміщення, посідали на свої звичайні місця. Губернатор не відповів на привітання, — рука його потяглась до шаблі і стисла велику срібну ручку.

Питав він цим разом без всяких манівців, прямо й різко, і звичайна солоденька усмішечка зникла з його обличчя.

— Навіщо камчатський справник Ломакін посилав курільців на Мацмай? Якщо росіяни не замишляють нападу, чому вони хочуть знати, які укріплення на японських островах?

З запитанням губернатор звертався до Хлєбникова, і штурман, вислухавши перекладача, голосно, щиро засміявся. Головнін мимоволі подумав: «Який артистичний талант!» Хлєбников так твердо володів собою, що й подив його, і засмучення, і удаваний сміх викликали цілковите довір’я в буніоса.

— Головний начальник зволить жартувати? Справника з прізвищем Ломакін на Камчатці не існує. Про те, що послано розвідників-курільців, ми тут чуємо вперше. Напевно, головний начальник придумав ці запитання, щоб нам було веселіше? Він розуміє, звичайно, що ми дуже нудьгуємо за батьківщиною…

Губернатор ледь помітно прикусив губу і, щоб приховати від своїх підлеглих досаду, довго розглядав заздалегідь підготований запитальник. Хлєбникову довелось відповісти одразу на дюжину запитань, і кожне з них вимагало додаткових роз’яснень: які птахи водяться коло Петербурга; що носить на голові російський імператор; чи люблять росіяни голландців; скільки вікон у царському палаці; скільки в росіян за рік свят та інші…

Чимало довелося штурманові говорити того дня. Японець запитував нудним, байдужим тоном, але в примружених чорних очицях його поблискували злорадісні вогники. Так він мстився Хлєбникову за сміх, не звертаючи уваги на знесилених секретарів, які вже ледве водили пензликами по паперу.

Не змінюючи тону, він спитав:

— Де тепер російський офіцер Хвостов? З чийого наказу він у жовтні 1806 року напав у сахалінській бухті Аніва на японців?..

— Він хоче сказати: в російській бухті Аніва… — зауважив Хлєбников Олексієві, але тут же схаменувся. — Ні, я не знаю Хвостова, і такого наказу не могло бути…

Аж тепер буніос звернувся до Головніна:

— Ви теж насмілитесь запевняти, ніби не знаєте лейтенанта Хвостова і не чули про його напад на японців? Про це знає вся Японія і, напевно, весь світ!..

Нескінченна процедура допитів уже не вперше дратувала й злостила Головніна. Навіть повсякчасні побоювання вже йому добре надокучили. Він гостро відповів японцеві:

— Японія дуже маленька країна. Тому вам цей випадок з Хвостовим здається великою подією. Але в Європі, а тим більше в усьому світі, мільйони людей не знають і про саме існування Японії! Смішно, якби про подію в бухті Аніва знав увесь світ! Ви мучите групу невинних людей ось уже скільки часу, коли насправді повинні були б подати цим людям допомогу. Ми повторюємо вам: можете нас убити, але брехати ви нас не примусите. Ми — росіяни. Ми служимо своїй вітчизні і не боїмося смерті. Та прийде час, і вам соромно стане за ту несправедливість, яку ви вчинили проти нас. Навіть дітям вашим буде соромно за віроломство і підлоту їхніх батьків…

Не питаючи дозволу, він сів на лаву і одмовився відповідати на дальші запитання. Начальник наказав відвести полонених. Було незрозуміло, чому цей маленький чоловічок сміявся і сміялися його помічники й секретарі.

Вже перед воротами тюрми незвично задуманий і похмурий Олексій пояснив:

— Начальник каже: «О, росіянин дуже сміливий! Він так на мене дивився й кричав, цей капітан, ніби не він у мене, а я у нього в полоні…»

Дві утішні новини стали відомі того вечора морякам. Перша й найважливіша: «Диана» не була захоплена японцями і не розбилася на скелях. Очевидно, вона повернулась в Охотськ або в Петропавловськ… Петро Рікорд залишив на березі затоки для капітана й шістьох його друзів найпотрібніші речі…

Про другу новину полонені довідались трохи пізніше. Симонову японці повернули його фуфайку. В кишені фуфайки він знайшов свій ніж. Дивно, як могло статися, що караульні, які прискіпувалися до кожного дріб’язку, зрізували на одягу полонених кожен гудзик і крючок, не помітили великого матроського ножа?

— Берегти як ока! — наказав капітан Симонову. — Може, це наше щастя або єдиний вихід…

Цілу ніч він складав плани втечі, замінюючи один одним, ще певнішим; бачив себе й товаришів на волі, за огорожею тюрми; розраховував, скільки часу треба буде на те, щоб пробратися до берега й захопити рибальський баркас… На морі і смерть не страшна, — все життя їхнє віддане було морю. Але в цей осінній час, коли все частіше гуркочуть шторми і обрій чимраз частіше затягається туманом, сильним, упевненим серцям на морі може усміхнутися й щастя… Так і заснув він, не роздягаючись, виразно чуючи, як співуче дзвенять хвилі…