Моряк з «Дианы»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

А вранці старший тюремний чиновник оголосив:

— Збиратися в дорогу! Полонених наказано відправити в Мацмай.

І знов міцні петлі лягли на плечі й обвили груди. За кожним полоненим стало по двоє караульних. Місто Хакодате, з його незліченними крамничками, з іграшковими будиночками, з юрмами зівак на вузьких покручених вулицях, з рибальськими суднами на близькому свинцевому рейді, через дві години сховала безліса, кремениста гора…

Курява осінньої дороги була гірка; вітер гнав і крутив опале листя; десь близько вже невидиме море уперто стукало в берег.

Чекання відповіді з Петербурга було для Петра Рікорда повільною мукою. Потроху в Іркутську у нього завелося багато знайомих, і кожен з них запрошував бувалого моряка в гості, — купцям, промисловцям, військовим було приємно бачити в себе гостем сподвижника знаменитого Головніна… Однак Рікорд тримався дуже скромно, про свої мандрівки розповідав мало й скупо, і якщо й приходив на щі вечірки, іменини, бали, то лише для того, щоб згаяти час.

Майже щодня він навідувався до губернатора, терпляче дожидав у приймальні і, діставши відповідь, що в справі «Дианы» ніяких розпоряджень не надходило, помалу плентався до себе в готель, де просиджував цілі ночі, переглядаючи свої дорожні замітки, роблячи доповнення й поправки у щоденниках.

Одна звістка, що дійшла сюди з Камчатки, схвилювала Рікорда, розвіявши нудьгу цих днів. Приїжджий торговець хутром розповідав, ніби в Петропавловську перебувають семеро японців, які зазнали корабельної аварії десь недалеко від мису Лопатка. Чогось докладнішого торговець не знав, але в Охотську капітан Миницький йому казав, що жде навесні цих японців і має відправити їх додому.

Рікордові здалося, що трапляється виняткова нагода. Саме те, що врятованих японців було семеро, тобто стільки, скільки й росіян у групі Головніна, мало, звичайно, наштовхнути Рікорда на думку про можливість обміну. У листі, який Рікорд того ж дня послав в Охотськ, він повідомляв капітанові порту цей план, єдино надійний і певний в тому разі, коли б військова експедиція не відбулась.

Незважаючи на холодний прийом у губернатора, на довге, байдуже мовчання столиці, Рікорд ще плекав якусь надію на те, що військовий похід у затоку Зради буде дозволено, і він заздалегідь радів, уявляючи, як зніяковіє бундючний «хазяїн Сибіру».

Але губернатор краще знав уряд, ніж маленький флотський офіцер, і не помилився, завбачаючи, яка буде відповідь. Відповідь, одержану, врешті, з Петербурга, правдивіше було б назвати не повелінням, а забороною. Рікорд вислухав її стоячи, з непокритою похиленою головою. Голос губернатора звучав сухо й різко, і, слухаючи його уривчасту мову, Петро Рікорд гірко думав про долю своїх товаришів, визволення яких він мав за свій священний обов’язок. Це було повеління зламати обов’язок і стерпіти образу батьківщини.

— Непокора цьому повелінню, — додав від себе губернатор, помітивши, що офіцер стиснув кулаки, — буде покарана найсуворіше… Така непокора дорівнюватиме бунтові, зраді, а які наслідки з цього випливають, ви знаєте…

Якийсь час вони мовчали; губернатор розглядав золочену табакерку. Він хотів би. сказати цьому наполегливому флотському, що, йому, людині, заклопотаній управлінням усім Сибіром, випадок з якимсь там шлюпом страшенно набрид. Але в казенному папері була незначна приписка, і цю приписку слід було витлумачити як наслідок невсипущого губернаторського піклування навіть про малі справи, якщо вони корисні для вітчизни. Нехай він розкаже, цей офіцер, в Охотську, який управитель Сибіру: не задумуючись, може потурбувати найвищих державних чинів…

— Я не можу вважати моє донесення безрезультатним, — сказав він. — Ще не бувало такого, щоб моя просьба про доручені мені справи не була задоволена. Для обстановки, яка склалася зараз, і цього багато!.. Отже, вам дозволяється влітку 1812 року продовжити опис Курільського пасма. Ви можете під якимсь там приводом підійти до острова Кунасірі і вивідати в японців або в курільців, що сталося з групою російських моряків. Це важливо знати для можливих дальших дій…

Рікорд зітхнув вільніше: йому дозволялося знову побувати на Кунасірі! Як муситиме він діяти, це покаже обстановка… А тепер, — негайно в дорогу! А то, гляди, ще й цей дозвіл скасують!

Їхати з Іркутська в Якутськ було багато легше, ніж восени цією ж дорогою. Сани часом заносило на слизьких полоях Лени; коні іноді потопали в сипких наметах снігу; каміння осипів тріскалося від морозу, і лунко розколювався крижаний покров могутньої ріки. Але знайомі станції мелькали одна за одною, і подорожньому радісно було вираховувати все менший час, що лишався до зустрічі з друзями в Охотську.

В горах за Якутськом після триденної хуртовини залягли глибокі сніги. Зникли всі стежки, і непрохідними стали перевали. Завмерла пошта. В юртах мисливців, цих людей тайги й тундри, Рікордові довго довелось шукати провідника. Кінець кінцем смілива людина знайшлась, і вони рушили далі верхи на оленях.

Дзвінким морозяним ранком з обвітреного кам’яного кряжа вони побачили перед собою скуте кригою Охотське море. Весь білий від паморозі, із зледенілими віями, вусами й бородою, якут-провідник сміявся:

— Не віриться… О, зовсім не віриться, що ми прийшли!..

… А за кілька годин, піднявшись на палубу рідної «Дианы», зворушений шумною радістю екіпажу, Рікорд повідомив:

— Не дозволили… Зі зброєю оступитися за товаришів нам не можна.

Йому здалось: одним невловним рухом усе де тісне коло відлинуло від нього, віддалилося.

— Але ми йдемо на Кунасірі, — сказав Рікорд. — А далі… Що буде далі, діло покаже!..

Може, й справді судно похитнулось? Від грюкоту підборів, від дружного крику воно, скуте кригою, похитнулось, мов на живій хвилі.

У Мацмаї, як і в Хакодате, тюрму для російських полонених японці збудували спеціально. Це був новий міцний будинок, споруджений з масивних брусів.

Мало що змінилося в умовах життя моряків: японський начальник у Мацмаї був вищого чину, ніж попередній, хакодатський; замок у нього багатший; слуг і секретарів більше; поводження ще чемніше, але вірьовочні петлі залишились ті самі.

Навіть запитання ставив він не нові: чи великий Петербург, і скільки в ньому військових казарм, і скільки в кожній казармі вікон…

Турбувало моряків мовчання Олексія. Кілька разів його викликали на допит окремо. Повертався він похмурий і зосереджений, не наважувався глянути Головніну в очі.

Тепер при ньому полонені більше мовчали, а як і розмовляли, то про щось незначне, а капітан, Мур та Хлєбников нерідко вставляли в свою мову англійські й французькі слова.

Що мучило Олексія в ці дні? Чи усвідомлював він свою провину перед товаришами? Наївну й страшну брехню про те, буцімто він — таємний російський розвідник, було придумано задовго до приходу «Дианы» в затоку Кунасірі. Він повинен був відразу ж розповісти капітанові про цю брехню. Ні, він крився, доки не зрозумів, що його секрет неминуче стане відомий. Потім він вимагав від Головніна, від Хлєбникова, від матросів, щоб вони підтвердили цю вигадку. Може, перекладаючи відповіді моряків, він підтверджував свої попередні показання?

Олексій незабаром зрозумів, чому його оточує мовчання, чому в уривчастих розмовах моряків стало так багато незнайомих слів.