Моряк з «Дианы»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Лунін був визначний декабрист, і нема підстав не вірити йому, як нема підстав не вірити й Завалишину, другові Головніна. Їх «… зблизило, — писав Завалишин, — спільне обурення проти кричущих зловживань. Ми зробилися друзями, наскільки допускала величезна різниця років».

Не два — три полони пережив Василь Головнін і не скорився. З південної Африки, від англійців, які «не забувають друзів», утік він під жерлами батарей, злобні самураї не вдержали його у в’язниці, а тут, в Росії, ціною життя ладен був він знищити головного тюремника батьківщини — царя.

Не для нього — для народу будував Василь Головнін флот, ходив у кругосвітні плавання, невтомно провадив дослідження, робив відкриття, працював над своїми спогадами й щоденниками.

Вже знаменитими стали три його вихованці — Літке, Матюшкін і Врангель… Чотири роки Федір Літке досліджував береги Нової Землі і видав про свої мандрівки чудову книжку… У Тихому океані він відкрив невідомі. острови, які назвав островами Сенявіна… Далеко на північному сході, на узбережжі від гирла Колими до Берінгової протоки, закінчили свої героїчні дослідження Матюшкін і Врангель. Шукаючи таємничу землю, про яку розповідали давні перекази чукчів, вони заходили по льодах більше ніж на 260 верст від берега…

У колі молодих морських офіцерів Головнін часто згадував про плавання «Камчатки», про дружбу й наполегливе навчання цих трьох моряків.

— А Федя Матюшкін який? — здивовано й радісно казав Головнін. — Переступив з ліцейського порога на шлюп «Камчатку» і зробився справжнім морським вовком! Пригадую, чи. то на вахті вночі, чи в холод, чи під шторм, весь час, при кожній нагоді, вірші Олександра Сергійовича напам’ять він читав, дуже любив поета… Щоденники для нього спеціально вів, старанно всі події записував. Напевно, передав їх Олександрові Сергійовичу, — великі вони друзі. Але в той час я не думав би, що цей ліричний юнак Федя на такі відважні діла здатний, — в океані, в льодах тижнями випробувати щастя… Признатися, я дуже шкодую, що не був там, у льодах, разом з ними. А втім, іще встигну. Побуваємо ще раз на Алясці і за Берінгову протоку спробуємо пройти…

Хтось з офіцерів зауважив:

— Все-таки роки, Василю Михайловичу…

Він здивувався:

— Роки?.. Ви вважаєте, Що це багато — п'ятдесят п’ять років? На мою, наприклад, думку, це й є золотий час життя, коли є досвід пережитого, і знання, і любов до справи, і юнацька жага до мандрівок, до відкриттів, до випробувань долі…

Був липень, ясна, світла пора північної столиці, коли над кам’яними її вершинами, над парками, над золотими куполами, невловно підкравшись, колишеться, сповнена неясного мерехтіння, біла ніч; коли на могутньому просторі Неви, мов зорі, рояться незліченні вогники човнів, і, здається, все величезне місто, з дзвіницями, арками, пам’ятниками, повислими в повітрі мостами, нечутно, чудесно лине кудись разом з крутими, гнучкими струменями величної ріки…

Та того року петербурзький липень був сумний і глухий; карнавали, гуляння заборонялися; люди з острахом зустрічались один з одним, уникаючи знайомих квартир.

Виникши десь далеко на півдні, прорвавшись крізь усі кордони й застави на дорогах, прийшла 1831 року в Петербург страшна гостя — холера.

… Головнін складав плани нових мандрівок, не знаючи, що вже хворий. В кімнаті було прохолодно, однак він задихався і звелів навстіж порозчиняти вікна.

— Ми підемо на північ, друзі мої… Праворуч залишаться Командорські… Алеутські острови… Аляска… Ми підемо далі, туди, де ніхто ще не водив кораблів…

Бліде обличчя його корчилось від судорог, піт заливав очі. Гості неквапно, мовчки повставали і, не потиснувши цим разом адміралові руки, вийшли з квартири.

Його ховали другого дня. За домовиною на Митрофаньївське кладовище йшло тільки двоє: дружина адмірала і якийсь безвісний моряк. Він не назвав свого прізвища. Він сказав, що служив на «Диане».

А книжка Василя Головніна, його «Записки», лишилася жити. Майже через два десятиріччя після виходу її з друку, друг Пушкіна, Грибоєдова, Рилєєва, засланий декабрист, що зробив замах на брата царевого, поет і літератор В. К. Кюхельбекер записав у щоденнику: «Записки В. Головніна — безперечно, одні з найкращих і найрозумніших на російській мові і стилем, і змістом…»

Ця книжка лишилась жити не тільки в Росії. У відомому своєму памфлеті «Людвіг Берне» Генріх Гейне писав: «На титульному листі «Подорожі до Японії» Головніна вміщені епіграфом прекрасні слова, які російський мандрівник чув від одного знатного японця: «Звичаї народів відмінні, але хороші вчинки всюди визнаються за хороші…»

На далекому жаркому острові Тана і на суворих Алеутських островах, на Курільському пасмі і на Гаваях, в індійських селищах Кадьяку і в камчадальських стійбищах на Камчатці саме за ці благородні вчинки люди, чиї нрави і звичаї відмінні, пам’ятали російського мореходця Головніна.

Можливо, вже після смерті адмірала царські прислужники дізналися про його зв’язки з декабристами? Сановний Петербург нічим не відзначив пам’ять відважного мореходця. Але російські моряки не забули свого випробуваного капітана. Вони назвали іменем Василя Головніна затоку на американському березі Берінгової протоки і мис на південно-західному березі Аляски, гору на північному острові Нової Землі і протоку між островами Райкоке і Матуа в Курільському пасмі, вулкан на острові Кунашир і мис на півострові Ямал…

В суворих просторах Арктики, на підході до північного острова Нової Землі, і в неспокійних далях Тихого океану, біля Курільського пасма, дві суворі підхмарні вершини правлять нашим морякам за орієнтири. Вони названі ім’ям Василя Головніна… В синівському служінні Батьківщині, в самовідданій вірності обов’язкові відважне життя моряка з «Дианы» теж може правити за орієнтир.