Моряк з «Дианы»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Хто цей лисий суб’єкт? — спитав Головнін.

— Агент. Я його знаю. Дрібна погань. Прибув чинів шукати і подвизається, фабрикуючи доноси. А втім, що він нам? Ось вам моя рука, Василю Михайловичу, і якщо потрібен буде свідок, я виступлю за вас…

Головнін бачив, що це був один із тих мужніх офіцерів, яких і в російській армії, і у флоті було тоді чимало: вони ненавиділи грубу вояччину і поліцейське свавілля, запроваджене временщиком при Павлі Першому й Олександрі Першому графом Аракчеєвим. Отже, на час мандрівок «Дианы», тут, на батьківщині, ніщо не змінилось. Аракчеєв так само заводить військові поселення; жене в Сибір на каторгу тисячі людей; висліджує, мордує і страчує відважних патріотів. Як сумно все-таки, люба батьківщино, знову дізнатися про злигодні твої! Та в той же час він подумав, що в армії, як видно, не зменшилось, а побільшало супротивників деспотичного царського режиму. В цьому була для Головніна глибоко хвилююча радість: він ненавидів царя, його міністрів і придворних — всю цю пудрену, золочену знать, завжди інтригуючу, корисливу, байдужу до інтересів вітчизни… Схвильований, він стиснув руку офіцерові:

— Дякую, друже… Для мене це надзвичайно важливо — зустріти на самісінькому краю Росії людину, яка не боїться аракчеєвських пашей!..

Того ж дня він розповів Петрові Рікорду, чим несподівано закінчилась розмова з лисим чиновником. Рікорд невесело посміхнувся:

— Здається, Василю Михайловичу, на острові Тана ми могли б почувати себе куди вільніше… Я радий, що ця розмова відбувалась не в Петербурзі. Може, ми незабаром знову вирушимо в дорогу, а в океані, на щастя, нема поліцейських участків.

Головнін важко опустив на стіл стиснуті кулаки:

— Ні, я нітрохи не боюсь за себе. Однак непростимо відкривати свої думки першому ж шпикові. Віднині я буду дуже обережним, Петре… Обережність мужності не завада. Ти ніколи не закинеш мені брак цих якостей.

Можливо, що агент, який приходив на шлюп під виглядом цікавого гостя, не зважився писати донос на Головніна. Слава командира «Дианы» ставала все гучніша. Тут же, на Камчатці, він одержав водночас дві нагороди: орден Володимира «за благополучне здійснення многотрудної подорожі» та орден Георгія «за вісімнадцять морських кампаній». Про втечу «Дианы» з англійського полону, про похід її навколо Австралії, біля льодових бар’єрів Антарктиди, про перебування команди шлюпа в гостях у остров’ян рибалки, мисливці, поштарі, подорожні на узбережжях та в безкрайому Сибіру розповідали, як захоплюючу повість. І так багато було в цій правдивій повісті романтики мандрівок, відомостей про далекі незнані краї, російського молодецтва й рішучості, що ім’я капітана «Дианы» ставало гордістю російських моряків і знадливим прикладом для молоді.

Не один з нових знайомих Головніна в Петропавловську пророкував йому, що його неодмінно викличуть для доповіді морському міністрові в Петербург. Однак такого розпорядження не надходило. Про шлюп та його команду в Петербурзі на якийсь час наче забули. А втім, Головнін пояснював це мовчання столиці насамперед поганою поштовою службою, — навіть найбільш негайні депеші мандрували з Камчатки до Петербурга довгі тижні.

Уже минула осінь і почалась сніжна камчатська зима, уже збіг завірюшний січень, а забутий високим начальством шлюп, скований кригою в гавані, німотний і запушений памороззю, усе стояв на мертвому якорі серед заметів. І капітанові його, і матросам не раз здавалося, що то не сніговий поземок курить вздовж промерзлих бортів, то піняться і шумлять хвилі далекого південного моря…

Аж в наступному, 1810 році Головнін дістав розпорядження про черговий рейс. Він мав повторити шлях славетних російських мореходців Чирикова і Берінга на Аляску, шлях, щоправда, вже освоєний російськими моряками, та від того не менш суворий.

Особливо запам’яталась Головніну з цього походу зустріч з «головним правителем Російської Америки» Барановим, людиною величезних організаційних здібностей, вольовим і енергійним начальником. Баранову було понад шістдесят років, але він і тепер ще був невтомним дослідником Аляски, і тепер ще мандрував по горах Кадьяку, по тундрі й лісах, збираючи колекції мінералів, чучела птахів та звірів, зав’язуючи приятельські взаємини з тубільними індійськими племенами.

В будинку його, на Кадьяку, Головнін замилувався зібранням рідкісних картин, рисунками й кресленнями кораблів, від стародавніх каравел до найновітніших фрегатів. Книжки про мандрівки й відкриття були улюбленими книжками Баранова, і просто вражало те, що ось тут, у далекому, дикому краї, цей чоловік мав напохваті всі російські й іноземні новинки, присвячені подіям на морях та океанах.

Вечорами, коли в затишну горницю ледь-ледь долинав гул океанського прибою, вони подовгу розмовляли про цю далеку, відкриту, й обжиту росіянами сторону, про казкові, ще не займані багатства просторів і надр Аляски, про близьке майбутнє її, і почуття гордощів зворушувало серце капітана: ось він, відважний і допитливий російський чоловік, що цілий світ відкриває для майбутніх поколінь!..

Рідні далекі чи близькі місця людина завжди залишає з смутком. Для російських мореходців, промисловців, рибалок цей суворий острів Кадьяк давно вже став рідним. Дерев’яні селища на його березі, як і на берегах Аляски, мали знайомі російські назви, мов десь під Рязанню… Вечорами на вулицях лунали російські пісні. По-російському привітно зустрічали поселенці гостей. Російські діти вперше усміхалися сонцю на цій землі.! були тут російські могили.

З сумом покидав Василь Головнін далеку, заморську рідну сторону. Скільки він віддав їй безсонних ночей і тривожних вахт у дорозі в тумани і шторми! Здавши вантаж, доставлений переселенцям, і використовуючи кожен день і годину, що лишалися до виходу у зворотний рейс, на Камчатку, він описував береги. І там, де ніколи не плавав жоден корабель і де пройшла «Диана», чіткі, ясні обриси берега були покладені на карту впевненою рукою, такі детальні й точні, що і в наступні десятиріччя ніхто не зробив у них поправок.

Важким був зворотний перехід з Аляски до Петропавловської гавані… Шлюп повільно просувався в тумані вздовж південного боку Алеутського пасма, де мінливі стрімкі течії з гулом проносились у вузьких протоках, тягнучи на скелі корабель, де не можна було вірити лотові, бо під самим берегом глибина сягала десятків сажнів… Не раз згадував Головнін записи славетного мореходця Олексія Чирикова про ці краї, — таких лютих, безперервних штормів на інших широтах не траплялось.

Шлюп давно вже потребував ремонту; з 1807 року, відколи він вийшов із Кронштадта, жодного разу не оглядали його підводну частину, та й обшивка і частина шпангоутів, як можна було бачити з стану трюмів, були зовсім ненадійні. Головнін поспішав до Петропавловська і мав надію перейти ще в Охотськ, — там було все потрібне для ремонту.

З сумом оглядав Головнін свою команду: що якби матроси його зійшли зараз на гранітну набережну Петербурга у святково вичепурений натовп! Великий, мабуть, переполох зчинився б у столиці! Цих скромних трудівників і героїв там прийняли б за втікачів-каторжан. Вдягнені в строкате дрантя, у стоптаному взутті, а то й зовсім босі, матроси «Дианы» скидалися на занедбаних усім світом бродяг. А про завзятість їхню й доблесну працю знали ж у Петербурзі. То як же могло статися, що, вітаючи хоробрих моряків, сановники з Адміралтейств-колегії та з Адміралтейського департаменту не подбали навіть про найпростіше й найпотрібніше — про переміну одягу для цих людей?

Без вказівок зверху Головнін не міг одержати нового обмундирування для свого екіпажу, а писати донесення в столицю й чекати відповіді значило б втратити багато тижнів. Капітан викликав до своєї каюти Рікорда і, сівши поруч з ним, спитав по-дружньому:

— Що робитимемо, Петре? Я, знаєш, часто згадую наші розмови. Пам’ятаю, ти погоджувався зі мною, що командир і офіцери повинні розглядати команду корабля як єдину, дружню сім’ю. Хто ж подбає, Петре, про нашу сім’ю, як не ми самі?

Вони радилися недовго і того ж дня виклали на стіл свої заощадження готівкою, а штурман Хлєбников звернувся до місцевих купців, щоб придбати в них взуття й одяг.

Однак перехід з Петропавловської гавані до Охотська Головніну довелось за пізнім часом відкласти. Шлюп удруге зазимував на Камчатці. Команда своїми силами провадила його ремонт, лагодила снасті, заміняла прогнилі дошки. На початку квітня посильний від начальника Камчатки урочисто передав Головніну пакет з Петербурга. Це був наказ морського міністра. Він називався повелінням. Отже, морський міністр повелівав капітанові «Дианы» зробити найточніший опис південних Курільських островів, Шантарських островів і Татарського берега до Охотська.

Наприкінці квітня команда прорубала в гавані кригу і вивела шлюп у вільні води Авачинської губи. Четвертого травня «Диана» залишила Камчатку…

Аж тепер, після чотирьох років мандрувань і полону, для Головніна настав той бажаний період досліджень та відкриттів, про який він стільки мріяв. Правда, райони його майбутніх досліджень були строго обмежені, однак, переглядаючи карти Курільських та Шантарських островів, він вивчав пунктири гаданих обрисів берега й «білі плями» із знаками питання на них. Головнін мав стерти ці «білі плями» і замість пунктирів нанести на карту справжні обриси Курільських островів.

Вирушаючи на Куріли, Головнін знав, що під час плавання навряд чи пощастить уникнути небезпек. Ще зовсім недавно російські морські офіцери Хвостов і Давидов мусили зброєю виборювати споконвічні російські права на Південний Сахалін та на Курільське пасмо, де японські браконьєри, прослизаючи на наші землі, не тільки винищували цінного хутрового звіра, ловили рибу, вирубували ліси, а й споруджували тут фортеці і тримали під рушницею цілі гарнізони.

Хвостов і Давидов добре провчили загарбників: розгромили їхні фортеці, захопили їхні батареї й арсенали зброї, гарматними ядрами та багнетами скинули самураїв в океан.

Які події сталися на південних Курільських островах після відважного походу Хвостова й Давидова у травні 1807 року? Може, знову повернулись вигнані японські загарбники?

Пам’ятав Василь Михайлович і подорож до Японії поручика Лаксмана із штурманом Ловцовим у 1792 році. На транспорті «Екатерина» вони доставили на Мацмай екіпаж японського торговельного судна, яке зазнало аварії на скелях Алеутського пасма… Тоді, замість подяки, японський уряд заявив, що він нітрохи не цікавиться долею врятованих моряків і що, коли росіяни ще раз прийдуть в Японію, їх триматимуть тут у довічній неволі…