Небо над океаном проясніло ненадовго. Три доби «Диана» курсувала навколо острова Урупу, і Головнін устиг покласти його на карту, виправити неточності передніх описів. Було нанесено на карту й частину острова Ітурупу, саме ту загадкову частину, в якій затоку багато мореходців вважало протокою. У цьому південному районі пасма островів експедиція мала ще одне дуже важливе завдання: описати гавань та протоку, що відокремлює острів Кунасірі від Мацмаю[1]. Ніхто з досвідчених моряків у цій протоці не бував, а на картах російських промисловців, складених «на око» або з пам’яті, «для себе», були грубі помилки.
Повертаючись до Ітурупу, шлюп знову ввійшов у густу смугу туману. І біля острова Сікотан, і біля Кунасірі це сіре місиво вогкої волокнистої мли не розходилось. Лише на короткі хвилини в неясних просвітах виступали то строми скелястих гір, то лісом вкриті укоси, то біла кипень бурунів над підводними каменями…
Засмучений втратою часу на важкому марному шляху, Головнін вирішив знайти гавань Кунасірі, де, до речі, можна було дістати прісну воду й купити продукти, як запевняв Олексій, що лишився на шлюпі.
Непроглядний туман стіною відгородив від шлюпа берег, і тільки з гулу прибою Головнін і Рікорд, що беззмінно чергували на містку, визначали відстань, яка відокремлювала судно від близького грізного пруга.
На початку липня, увечері, «Диана» обережно увійшла в протоку Кунасірської гавані. Щоб не турбувати японців пізнім прибуттям, Головнін вирішив зупинитися тут, у протоці.
Минуло небагато часу, і на обох мисах, праворуч і ліворуч від шлюпа, спалахнули високі вогнища.
— Як видно, гавань оберігають дуже пильно, — зауважив Рікорд. — Влаштувалися на чужій землі і почувають себе, звичайно, неспокійно: а що як наскочать рішучі хлопці, от як Давидов та Хвостов?..
У вечірній сутіні Головнін силкувався розглядіти в підзорну трубу селище в глибині гавані, але бачив самі лише далекі силуети гір.
— Постові дають звістку про наше прибуття, Петре Івановичу, — взагалі сигналізація наче десь у піратському кишлі… Я думаю, треба посилити дозор: «гості» можуть завітати ще цієї ночі.
Вогнища при вході в гавань палахкотіли до самого ранку, а коли зійшло сонце і шлюп підняв якорі та рушив до берега спокійною гладінню бухти, з далекої фортеці, з узгірка, воднораз гримнули дві гармати. Ядра спінили воду дуже далеко від шлюпа. На палубі хтось глузливо крикнув:
— Недоліт!..
— Що це значить? — вражено спитав Рікорд, вдивляючись у чудну якусь фортецю, всю обвішану смугастою матерією, обставлену щитами, на яких, — це легко можна було розглядіти в підзорну трубу, — чорніли грубо намальовані амбразури.
Капітан покручував гудзик мундира:
— Не думаю, щоб це був салют.
— Виходить, це погроза? «Не наближайтесь»?
— Очевидно, посильні з Ітурупу ще не прибули. Офіцер обіцяв мені, що повідомить на Кунасірі про наші дружні наміри… А втім, у цій гавані бував наш перекладач, він знає їхні порядки…
Рікорд кивнув вахтовому:
— Викликати перекладача…
Курілець помітно розгубився. Боязко позираючи на берег, він тільки знизував плечима:
— Ні, не розумій… Це зовсім не розумій…
— Але чому над містом і над фортецею так багато прапорів? — спитав Рікорд.
— Теж не розумій… Вони завсіди так роблять, коли начальник приїхав.
— Я починаю думати, — зауважив Рікорд, — що ці два постріли таки справді були салютом…
Капітан похитав головою:
. — Ні, щось не схоже… Та ми зараз з’ясуємо обстановку. Накажіть спустити шлюпку. Зі мною йдуть штурманський помічник Средній, чотири матроси й перекладач.
— А коли це пов’язано з небезпекою, Василю Михайловичу?
— Ми не можемо одмовитись від опису гавані. І друге: нам треба поповнити запаси. Невже ці непрохані гості такі бездушні, що відмовляться продати хоч трохи продуктів? Вони ж і самі моряки і знають, що таке нужда на морі.
Шлюп кинув якорі за два кілометри від берега. Ранок стояв ясний, тихий, незвичний для цих місць. Далекі гори немов складені були з синьки. Синьою була й вода за бортом шлюпки, і крила чайок, що щирили над спадистою хвилею. Бистро розтинаючи неквапливі хвилі, шлюпка наближалась до мовчазного берега, де Головнін, хоч як вдивлявся, не бачив жодної людини.
До лінії слабкого прибою лишалось щонайбільше п’ятдесят сажнів, і Головнін уже намітив місце для висадки, коли над самою шлюпкою, над головами моряків, вуркочучи пронеслось ядро… Всі батареї фортеці воднораз відкрили вогонь, — високі сплески оточили шлюпку, щось глухо вдарило В підводну частину борту.
«Напевно, пробоїна?»-подумав Головнін, наказуючи гребцям розвернутись. Білі сплески вкрили вже дерев’яні решітки на дні шлюпки, однак, покірна веслам, вона впевнено, круто розвернулась, не описуючи півкола, і полетіла назад до «Дианы» по збуреному, завихреному зибу, крізь шумну солону зливу піднятої ядрами води.
[1] Острів Кунасірі — нині Кунашир; Матсмай, або Мацмай — нині Хоккайдо.