Моряк з «Дианы»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Чиновник густо почервонів і став квапливо відкривати прикрашену перламутром табакерку, а Головнін, не помічаючи його збентеження, розповідав з тим самим захопленням:

— Я радий, що доля допомогла мені побувати серед цих людей. Я переконався в тому, що відомості Форстерів про жителів Тани багато в чому неправдиві і в значній частині своїй є лише виправданням поведінки капітана Кука та його екіпажу. Я не пригадую жодного випадку, коли б хтось з остров’ян спробував украсти в нас будь-яку річ або грубо повівся з нашими матросами. Якщо супутникам Кука остров’яни не схотіли продавати свою зброю, то, певно, були в них для цього підстави. А нам вони залюбки відступали свої списи, щити, стріли, луки, киї, зроблені з надзвичайно міцного дерева казуарина, з одним або двома топірцями на краях.

Ми вільно заходили в їхні курені, і вони зустрічали нас гучними вигуками й пригощали кокосами та іншими плодами. З візитом-відповіддю на шлюпі побувало багато жителів Тани, зокрема й Гунама із своїм сином. Поводилися вони, ось за оцим самим столом, вельми пристойно і лише після тривалих умовлянь попоїли наших страв і випили трохи вина.

Я хотів би звернути вашу увагу, панове, на один запис Форстерів. — Головнін знову погортав зошит і знайшов потрібну сторінку. — Вони пишуть, що остров’яни дуже хотіли, щоб англійці швидше покинули їх. «На плантаціях, повз які ми йшли, — пишуть Форстери, — ми зараз почули, що один чи двоє з жителів почали сурмити у великі черепашки, які в багатьох диких народів, а особливо на островах Тихого океану, вживаються для того, щоб подавати сигнал про небезпеку або коли треба стривожити жителів далеких селищ».

Коли я й штурман Хлєбников відходили далеко від берега у ліс і зустрічали на вузьких стежках остров’ян, при них справді бували такі черепашки. Але жодного разу ніхто з них у ці бойові черепашки не засурмив, і не було випадку, щоб остров’яни ховалися від нас або стежили за нами.

Що ж сталося з цими дітьми природи за час, відколи їх одвідала експедиція капітана Кука? Може, вони переродились? Чому вони втратили ворожість до білошкірих бродяг, що прибули з океану? На це запитання я бачу лише одну відповідь: вони відповіли Кукові на виклик викликом, а нам — добром на добро… Ні, ми жодного разу не зарядили тут гармат. А-коли ми вирушали в дальшу путь, чорношкірі друзі плакали і просили нас залишитись…

Капітан обернувся до чиновника, який знов відкривав табакерку:

— З гордістю можу сказати вам, шановний добродію: справді, в оцьому кріслі, в офіцерському салоні «Дианы» сидів, і зовсім недавно, ватажок племені з острова Тана — відважний, щиросердий Гунама, про якого в мене і у всіх моряків шлюпа назавжди лишиться добрий спомин.

— Однак ви самі називаєте цих остров’ян дикунами, — сказав чиновник. — А хіба в цьому слові нема презирливого чи хоча б погордливого відтінку? Я не повірю, щоб ви вважали дикунів за людей…

— Я вважаю їх за людей. Можете цьому вірити.

— Вони не мають уявлення навіть про азбуку!..

— А хіба у нас, в Росії, всі знають азбуку?

— Але кожного російського мужика можна навчити грамоти. А чи зможете ви навчити дикуна?

— О, безперечно! — вигукнув Головнін. — Можна навчити не тільки азбуки, а й вищих наук. Я певен, що дитина негра відкілясь із Центральної Африки, або остров’янина з Полінезії, або індійця, або малайця, одно слово, кожна людська дитина, якщо з дитячих років почати її виховувати, так само досягне успіхів у науках, як і дитина росіянина, або француза, або англійця.

Підгорнувши тонкі губи і випнувши вузькі груди, чиновник відрубав гостро й сухо:

— Це небезпечні думки, які приводять до ще більш небезпечних висновків…

— Чому ж? — спокійно спитав Головнін.

— Бо вища наука — це наука керувати державою, мій шановний! Спробуйте навчити цієї науки мужика і довірити йому керування державою…

Головнін уважно дивився на співрозмовника, подумки питаючи його: хто ж ти? Шпик? О, це схоже на аракчеєвську Росію! Шпик приходить під машкарою гостя, спочатку говорить улесливо, усміхається, підлабузнюється, щоб потім перейти до провокаційних запитань. Гляди, ще сьогодні, голубе, дряпатимеш донос. Гаразд! Дряпай… А мені цікаво побачити, який ти у гніві…

Лишаючись, як і дотепер, стриманим, навіть привітним, Головнін сказав:

— Так і буде. Не знаю коли, але так і буде.

— Що? Як ви зволили висловитись? — майже злякано перепитав гість. — Мужики керуватимуть державою?..

— Мужики — це народ… Ми з вами без народу — просто нулі. Народ — могутня сила. Тепер він ще не організований. Та згодом він організується, звичайно…

Чиновник різко схопився з крісла:

— І це я чую від дворянина! Я можу подумати, що слухаю революціонера…

— Не лякайтесь цього слова, шановний добродію…

— Воно жахливе! — проверещав чиновник.

— Воно почесне, — неголосно, але виразно мовив Головнін.

Чиновник вибіг із салону. Василь Михайлович гучно засміявся услід йому, але, обернувшись до гостей, побачив напружено-зосереджені обличчя, — весела компанія ніби померхла, і через дві-три хвилини гості за спішили на берег. Біля порога затримався, розкурюючи люльку, тільки офіцер з берегової батареї — стрункий сивіючий брюнет, з соромливою усмішкою і ясним, задуманим поглядом. Обережно взявши Головніна за лікоть, довірливо дивлячись йому в обличчя, він промовив стиха:

— Я глибоко шаную вас, капітане, і цілком поділяю ваші думки, хоч вони й були висловлені уривчасто… Але тому, що я шаную вас щиро й сердечно, дозвольте нагадати вам про обережність.