Рікорд зрозумів:
— Отже, готуватимемось у дорогу?
Головнін все дивився на бухту, намічаючи в думці можливий найкоротший шлях.
— Починати треба було б із заготівлі провізії. Наші запаси мізерні. Але ж англійці догадаються, що ми готуємось. Вони стежать за кожним нашим кроком. Тож нехай краш, е думають, що можуть вдержати нас загрозою голоду в дорозі… Матроси й офіцери на цьому шлюпі — одна сім’я, тому ніхто не повинен мати переваг у нашому тяжкому становищі. По-братньому поділяємо ми мрію і надію. По-братньому поділимо й останній сухар…
— Мене можуть спитати наші офіцери, які причини викликали цей наказ, — мовив Рікорд.
— Просто скажіть: причини знає командир.
— А наші хронометри? Вони ж на березі, в найнятому будинку. Їх треба доставити на корабель. Там у пас є й англійські хронометри. Три з них — з адміральського корабля. Коли повернемо ці інструменти неперевіреними, викличемо підозру. Може, вночі перенести наші хронометри на шлюп? Але тоді англійці насторожаться…
— Я думав про це, Петре… На березі в нас три хронометри. Два з них ми непомітно перенесемо на шлюп, а третій залишимо. Власникові будинку я передам листа, щоб він продав цей хронометр з аукціону й одержав гроші, які належать йому за приміщення й за хліб. Ми не можемо зникнути не заплативши, ми не ошуканці — чесні люди… Є ще борг торговцеві м’ясом де Віту. Цьому я залишу вексель на англійський комерційний дім Гарі і Джокса.
— А як же передати листи? Кому їх довірити? їх можуть прочитати ще до нашої втечі!
— Я довірю ці листи тільки замкові, — мовив Головнін. — Стальному замкові й ключеві, що в мене в кишені. Я покладу їх у ящик адміральського хронометра. Правда, тут виникає одне побоювання: що як віце-адмірал Варті потаїть від свого уряду зміст листів? Адже я вирішив залишити листа й йому. Ніхто інший, саме він призвів нас до спроби втекти. Для Варті, звичайно, було б найпростіше знищити мої пояснення: в них нема ні перепрошувань, ні виправдувань. Я маю всі підстави обвинувачувати віце-адмірала в жорстокості, і я обвинувачую. Приховати ці обвинувачення йому не вдасться. Копії з того листа, який адресую йому, я надішлю своїм знайомим у Капштадті — і англійцям, і голландцям. Навіть і про це я повідомлю Варті.
Головнін посміхнувся.
— Він з люті, чого доброго, і ящик свого хронометра поламає!
Ясні очі Рікорда блиснули:
— І нехай!..
— Оце такі плани, Петре… Тепер їх знаємо ми вдвох — ти й я.
— По-грецькому Петро означає камінь, — сказав Рікорд. — Камінь уміє мовчати.
Він рвучко обернувся, розчувши легкі кроки: хтось обережно крався за покритою брезентом шлюпкою. Силкуючись лишитися непоміченим, присівши навпочіпки, мічман Мур злодійкувато визирнув з-за носа шлюпки, визирнув і сховався.
— Що це ви бавитесь у піжмурки, мічмане? — глузливо спитав Головнін.
Мур повільно випростався, явно зніяковівши:
— Я не хотів перешкоджати вашій секретній розмові…
Рікорд швидко ступив до мічмана:
— Звідки ви знаєте, що ця розмова секретна?
Мур не вийшов з-поза шлюпки.
— Мені здалось… Ви називали прізвище сера Варті. Не думаю, щоб ви могли захоплюватися ним. Мені дуже ніяково справді, що я міг мимохіть почути вашу розмову, хоч зовсім не старався взнати секрети начальства…
— Мені дуже подобається ваша скромність, мічмане, — сказав Головнін. — Якщо в мене й є якийсь секрет, то він може стосуватися і вашої долі.
Особливо важким був цей план через непевність, у якій весь час перебувала команда «Дианы». Що вирішить англійський уряд? Волю чи полон до закінчення війни? Чому мовчав Варті? На записку Головніна про те, що на судні вичерпався провіант, він не відповів. На другого, вже гострого, наполегливого листа він надіслав відповідь аж через два тижні: кілька люб’язних фраз з побажанням доброго здоров’я… Це було знущання. Варті вважав «претензії» Головніна забавними.
Капітани голландських кораблів, з якими Василь Михайлович познайомився тут і заприятелював, не приховували свого обурення із вчинків віце-адмірала.
— Ніхто не насміє закинути вам щось, містер Головнін! Варті примушує вас тікати, він погрожує вам голодною смертю…
Можливо, були серед цих людей не тільки доброзичливці. Головнін і на мить не забував про обережність. Звичайно він відповідав зажурено:
— Мені не вистачить провізії і на тиждень дороги…