Моряк з «Дианы»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На якісь секунди в просвіті серед рваних хмар відкрились похмурі висоти берега, — це був знайомий мис Хіпгкліп… Отже, грізна скеля Уїтл лишилась далеко за кормою. По той бік мису хвилі вже не стикались, не кипіли, — високими, спадистими лавами неслися вони в піч, у могутній простір океану.

До самого світу ніхто на шлюпі очей не звів, ніхто не поскаржився на біль від поранень та ударів.

Під першими нерівними проблисками світанку Головнін побачив усю команду на передній палубі корабля… Мокрі, в подертому одягу, в саднах і в смолі, люди стояли нерухомо, наче закам’яніли, напружено вдивляючись у безкраю далечінь, і сувора радість освітлювала їхні обличчя.

Ранок був ясний і синій, з безхмарним небом, з прозорою, сяйною бірюзовою хвилею. Навально проносячись вздовж борту, грала й шипіла і райдужно відсвічувала піна. Незримий тягар поривчасто виповнював паруси. І був він гострий і солодкий, вітер волі, яким так жадібно дихали тепер моряки «Дианы».

… В малому офіцерському салоні «Дианы» ось уже третій день було весело й гамірно. З усіх кораблів — військових, купецьких, промислових — що стояли в Петропавловській гавані, на Камчатці, за ці три дні побували тут гості. Серед них — флотські офіцери, шкіпери промислових суден, бувалі в бувальцях купці, а також і прості матроси… Не тільки все начальство цього далекого дерев’яного городка, що став форпостом Росії (на березі Тихого океану, побувало на «Диане» з урочистими візитами. Ішли сюди вантажники з гавані, рибалки, мисливці, оленярі — усі, до кого долинула чутка, що повернувся корабель, про який давно вже гадали, що він загинув… Деяким поважним персонам не дуже подобалось, звичайно, що тут, на шлюпі, вахтові однаково привітно зустрічали і високих чиновників, і простих людей, але так звелів командир, і зауважувати йому ніхто з гостей не насмів би… А втім, один з чиновників, який розмовляв з французьким прононсом, все-таки сказав:

— На палубі шлюпа, Василю Михайловичу, я бачив простих мужиків… Вони цілуються з вашими матросами!

— Дуже приємно, — мовив Головнін. — Це росіяни зустрічають росіян.

Чиновник посміхнувся:

— На березі я бачив і камчадалів. Здається, й вони збираються на корабель…

— Хіба? — зацікавлено спитав Головнін. — Чому ж вахтові їх не запросили? Я сам прийму камчадалів, ось тут, у цьому салоні…

Чиновник засовався в кріслі і стурбовано оглянувся на двері.

— Може, трохи згодом?

Не приховуючи іронії, Головнін сказав:

— Не дивуйтесь, шановний добродію… Зовсім недавно в тому кріслі, де ви сидите, так само невимушено сидів дикун… Це було біля острова Тана, в групі Ново-Гебрідських островів. Мушу сказати вам, що він, ватажок первісного племені, поводився дуже пристойно…

Хтось із гостей пирснув зо сміху, а в чайній склянці, яку чиновник тримав у руці, срібна ложечка тонко, співуче задзеленькотіла об скло. Головнін, здавалось, не розчув цього сміху і не помітив, що сухорлявий аристократ вмить спітнів, лисину й лоб його зросив піт, губи й щоки побіліли. Розповідаючи далі про далекий похід «Дианы», Головнін казав:

— Скільки й житиму, ніколи не забуду тієї зустрічі на острові Тана… Безвісні люди на маленькому острівці, що загубився в просторах океану, простигли нам, незнайомим, у вирішальні для нас, трагічні години руку допомоги й дружби. Вони могли б цього не зробити. Вони мали всі підстави зустріти нас, європейців, нещадною війною, бо англієць Кук, який побував на цьому острівці до нас, почав з того, що обстріляв мирне тубільне селище з гармат. Він, звісно, не думав про тих мореходців, кому доведеться прийти сюди після нього. Ми й були перші після нього білі люди і прийшли на такому самому кораблі. Остров’яни не знали різниці між англійцями і росіянами. Вони знали лише одне, що в океані блукають жорстокі білошкірі бродяги з таємничою зброєю, яка бухає вогнем і димом, і що ці бродяги грабують та вбивають не розбираючи… Чи ж не дивно, що це, уже скривджене європейцями плем’я не пішло на нас війною? Від мису Доброї Надії нас відокремлювало 5910 миль, або 10 340 верст, і на цьому довгому шляху були й страшні грози, і шторми, і шквали, і холод полярного Півдня, і тропічна спека, і, звичайно, суворий, дуже суворий труд. І весь час кожен а екіпажу одержував тільки третину пайки… Зрозуміло, що значило для нас прибуття до острова Тана, зустріч з господарями цієї малої землі… Чому вони повірили, що ми не мали лихого заміру? Я думаю, тому, що вони зрозуміли наше цілком мирне ставлення до них. Я пояснив матросам, що вони мусять виявляти до остров’ян доброзичливість, не хапатися за зброю, не погрожувати. На острові ми намірялися, запобігаючи цинзі, запастися свіжим м’ясом і плодами; крім того, мене цікавили й жителі цих островів. Один лише Кук одвідав їх до нас, і я, знаючи жорстокість цього мореплавця, не зовсім довіряв тим записам, що були опубліковані після його мандрівки.

В екіпажі Кука, як відомо, було двоє натуралістів, батько й син Форстери. Вони й описали острів Тана і його насельників. З твором Форстерів я познайомився в Капштадті і поробив виписки з нього. Тепер нам в особливій пригоді став маленький словничок, складений мною на підставі їхніх записів. Ми знали, що по-танському вода звалася тавай, свиня — буга, кокосові горіхи — нюї, хлібний плід — емер, їсти — ані, пити — нуї й інше.

Щойно «Диана» кинула якір у затоці Резолюшен, як нас оточила сила-силенна човнів остров’ян. Усі остров’яни були озброєні списами, киями й луками, проте, вдивляючись у їхні темно-каштанові обличчя, я не помітив у них ні люті, ні погроз. Ці напівголі люди дивилися на нас з цікавістю й очікуванням: вони хотіли знати, чого ми прийшли.

І тільки-но вимовив я кілька їхніх слів та показав жестами, що нам потрібна прісна вода й провізія, як остров’яни все зрозуміли і відповіли, одностайними вітальними вигуками.

Їхній чорний, окатий вождь, на ім’я Гунама, ставний силач, з безліччю кісок, спадаючих на плечі, з гострою кучерявою бородою не вагаючись пересів із свого легенького човна в спущену з «Дианы» шлюпку і, довірливо усміхаючись, спитав, як мене звати.

Ми розмовляли дивовижною мовою, якій немає назви, і перше слово, що його вождь вимовив слідом за мною по-російському, було ім’я моєї батьківщини — Росія.

Захоплений спогадами, Василь Михайлович, здавалось, зовсім забув про лисого аристократа, який нервово совався в кріслі. Чиновник сам нагадав про себе.

— Навряд чи вони зрозуміли, що означає це слово, — мовив він. — Кожній людині властиво вірити в бога. А звідси й свідомість того, що таке батьківщина, і спільність одновірців, і готовність іти в бій за віру, царя й вітчизну. Я чув, що ці дикі поклоняються якимсь дерев’янкам; а трапиться нещастя, вони спалюють своїх богів! Чи ж їм, поганинам і блюзнірам, зрозуміти велику державність? Ні, хоч ви що кажіть, а я не згоден визнати їх за людей.

Головнін посміхнувся:

— Мені доводиться відповісти вам по пунктах. Найперше, щодо спільності, про яку ви зволили сказати. У них, на островах, нема ні поміщиків, ні кріпаків. Нема, правда, й пишних палаців, та зате нема й тюрем. Цим дітям природи не властива заздрість і бажання жити працею інших. Ніде в світі не бачив я більш дружних і згуртованих людей. Вони завжди ходили групами, обнявшись або тримаючи одне одного за руку. Як охоче кидались вони допомагати товаришеві, якщо він робив важку роботу! А коли хтось з остров’ян вимінював у моїх матросів ножа, або сорочку, або буси, я не помічав, щоб інші заздрили щасливцеві. Скажіть, скидається це на наш розпорядок життя? Їхній вождь, Гунама, живе в такому самому курені, як і всі інші остров’яни, і харчується так само, як і всі вони. Звичайно, їхні закони нітрохи не схожі на наші, однак слід задуматись: хто ж, ми чи вони, попереду?

Друге, це про їхню віру. Вони ще не навчилися виплавляти метал і скло, тонко обробляти дерево та робити різні фарби. Тож нам, європейцям, які звикли до блискучих ікон, їхні боги можуть здатися неоковирними, грубими, занадто простими. Однак дерево лишається деревом, хоч би як його обробили. Хіба ікони, яким поклоняємось ми, не робота рук людських?

І, нарешті, третє: у них є своя державність, і вони її ревно оберігають. Вони люблять свою батьківщину і завжди готові битися з будь-якими загарбниками. Ось зверніть увагу хоча б на оцей запис Форстерів. — Головнін дістав із шухляди і погортав зошит. — «Коли капітан Кук звелів вистрілити з рушниці поверх їх, то один із жителів, стоячи на березі біля самої води, був такий відважний і зухвалий, що, нітрохи не боячись вогню, почав жестами викликати англійців на бій…» Ви, напевно, знаєте, який переляк, і паніку сіяла серед первісних племен вогнепальна зброя? Цілі могутні держави, з їхніми численними військами, капітулювали при громі, зброї європейців. Як же мав любити свою батьківщину цей житель Тани, що не здригнувся, побачивши «гримучий вогонь»!

Літній, з сивиною, піхотний офіцер, один із гостей Головніна, дивлячись через плече на лисого чиновника, мовив зневажливо:

— Я гадаю, що для жителів Тани байдужісінько, чи визнає їх за людей, чи не визнає якийсь зарозумілий добродій, житель Камчатки…