Якщо на землі є пекло…: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Перестаньте сипати словами, — раптом розсердився Сигізмунд. — Пусте це все: реверанси, подяки. Кожна нормальна людина на моєму місці робитиме те саме. Ми вже відвикли від нормальних людей і нормальних вчинків. Поки є можливість, лягайте і спіть. Я буду тут, розбуджу…

Пообідавши, в'язні слухняно почали влаштовуватися там, де вказав Сигізмунд. Жора й Володя відвели геть знесиленого Костю до нар, зайняли там собі місця скраю од дверей, потім удвох взялися за посуд.

— А де можна помити? — запитав Жора.

— Поки що несіть сюди. — Сигізмунд знову повів їх до панської штуби.

— Може, віднести посуд на кухню?

— Не треба. Це зроблять дармоїди — піплі.

— А де ж вони зараз?

— У другій штубі. Ріжуться в карти. Там їх чортова дюжина. Страх ненавиджу цих проституток…

— А нас тут не застукає блоковий? — з острахом запитав Володя.

— Ні, не бійтеся. Він з писарем і другим штубовим у центральному блоці пиячить. Вся табірна аристократія завжди розважається там аж до вечірнього апелю. А наші капо в арбайтскомандах. Повернуться увечері за годину до апелю. Отже, — всміхнувся Сигізмунд, — командую блоком я. Маю також свого спостерігача у другій штубі. Через вікно він стежить за всім, що відбувається в таборі і біля нашого барака. Коли що-небудь — доповість, — заспокоїв він хлопців і почав розпитувати, як і звідки вони потрапили сюди.

Жора коротко розказав йому про свої й Володині поневіряння по фашистських катівнях, попросив Сигізмунда розповісти про себе.

— Довго б довелося розказувати, — сумно похитав він сивою головою. — Всього й не розкажеш. Сьогодні у мене якраз ювілей: десять років в'язнівського стажу маю.

— Десять років? — вражено перепитали хлопці.

— Атож, — гірко посміхнувся Сигізмунд. — Якраз десять. Саме тому я такий добренький сьогодні, щоб ви знали, — справляю свій сумний ювілей. Десять років… Ніби за димом спливли. Як ціле століття. Третина життя.

— Хіба вам лише тридцять?

— Так, хлопці. Тільки тридцять, а вигляд маю, бачте, на всі п'ятдесят. Більше шести років протрубив у польських тюрмах і таборах, потім майже чотири — у гітлерівських. Одне слово, «візитна картка» досить солідна, як-то кажуть, не гріх і похвалитися. Тим більше — в день оцього «ювілею».

— А за що ж ви сиділи при Польщі?

— Про мене піклувалася «рідна» польська поліція, чимало клопоту їй завдавав…

— Ви, напевне, комуніст? — здогадується Володя.

— Як вам сказати, хлопці? Мабуть, що так, але справи мої не гучні. Давно те було…

Хлопці були вражені почутим. Справді, їм здавалося, що Сигізмундові не менше п'ятдесяти років. На це вказували і густа сивина, й глибокі зморшки на обличчі. Тільки очі, теплі й привітні, ще не втратили молодого блиску і живої виразності, притаманної молодим, енергійним, вольовим людям.

— Якщо не секрет, то скажіть, Сигізмунде, що ж мала до вас «рідна» польська поліція? — допитується Жора.

— Та які тут секрети? Брав участь у повстанні в Лодзі на початку тридцятих років. Поліції це дуже сподобалося, — Сигізмунд при цьому гірко всміхнувся, — от і взяли мене. Відтоді й почалася моя десятирічна «екскурсіям по тюрмах і таборах — спочатку в буржуазній Польщі, а потім транзитом, без пересадки — в гітлерівському рейху… Ех, хлопці, якби вдалося дожити до перемоги над фашизмом і вийти на волю, то передовсім узявся б писати мемуари. Треба, щоб світ знав, що ми пережили… Завжди я намагався дружити з радянцями, допомагати їм. Часто вони допомагали мені. Ось і недавно, в Мисловіцькому штрафному пересильному таборі…

— Ви були там? — вражено запитав Володя.

— Де я тільки не був. У Мисловіцах перебував три місяці тому.

— А в якому блоці?

— В четвертому. Двадцята камера. А що?

— Два місяці тому я теж там гибів, — зітхнув Володя. — І також у четвертому блоці, в тій же двадцятій камері.

— Та невже? — щиро здивувався Сигізмунд. — Така дивна випадковість… То ти теж натерпівся від старости камери Бубнового Туза і його холуя Стодвадцятьтрикуплети? За цими типами давно вже плаче шибениця.

— Уже не плаче. Обоє вони знищені.