Якщо на землі є пекло…: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Як? Розкажи, розкажи…

— Ви ж, мабуть, знаєте, що вдвох вони щодня пиячили й грали в карти на золото. Багато коштовних речей ховали вони в своїх матрацах і подушках. Ну, в'язні й використали те. Бубнового Туза задушили вночі, а вранці пояснили есесівцям, що задушив його, п'яного, холуй, бо програв йому в карти все, що мав. Есесівці знайшли в матрацах та подушках золото, а тому повірили, що так воно й було, і знищили того холуя, а золото забрали собі. — Володя не сказав Сигізмундові, що й сам був причетний до відчайдушної акції.

— Молодці! Собакам і смерть собача. Ти порадував мене, Владеку, гарною звісткою в день мого сумного ювілею. Дуже вдячний тобі.

— Це ми вам дякуємо, — відповів Володя. — Ми не забудемо вашої доброти, Сигізмунде… Але як вам вдалося стати штубовим?

— Уявіть собі, — щиро зізнався Сигізмунд, — його величність випадок. У в'язниці я добре навчився грати в карти. І ось це знадобилося. Після кар'єру, як і ви, потрапив у другий блок. Тут нас вишикував п'яний блоковий і питає: хто вміє добре грати в карти? Всі мовчать. Тоді він вирішив заохотити: хто виграє в нього — одержить буханець хліба, а якщо програє — матиме двадцять п'ять нагаїв. Ніхто не зголошувався, а я вирішив ризикнути. Мені пощастило — і ось уже місяць випробовую долю.

— Ну і як проходить це випробування?

Сигізмунд важко зітхнув:

— Складно. Спочатку все йшло блискуче. Мабуть, із сотню разів підряд вигравав я у блокового. Він, ошелешений такою майстерністю, вирішив зробити мене своїм тренером і партнером у групових іграх на збіговиськах запеклих картярів з числа вищих промінентів, які щодня збираються в центральному блоці і грають на коштовності й золото. Тому й зробив мене штубовим і поселив у ці панські покої. Днів зо три ми напружено тренувалися. Картяр готував мене до виходу у «вище товариство», тобто на нічну картярську оргію в центральний блок, а я вчив його, як треба грати і як грати не слід, розкривав секрети і тонкощі найпоширеніших варіантів, доводив, що віртуозне артистичне махлювання — це також своєрідне мистецтво, але покладатися треба не на нього, а на суворий математичний розрахунок, врахування різних вірогідностей, слід також розвивати власну математичну пам'ять — тренувати її і вдосконалювати. Тоді це буде мистецтво справжньої гри, а не віртуозне шахрайство. «Але ж там всі шахраюють!» — обурювався Картяр. «На те вони і шахраї, щоб шахраювати», — відповідав йому я. Так ми й не дійшли згоди щодо методики гри і спільних дій, але все ж пішли в центральний блок. Та грати мені там не довелося. Мій червоний вінкель політв'язня прийшовся не до смаку бандитам, зокрема старості табору Бруно, який зразу ж витурив мене і дав зрозуміти, щоб не попадався йому на очі. Ось і сиджу тут. Поки що якось тримаюсь, але становище моє дуже хистке й ненадійне…

— Справді, — зітхнув Жора, — вам не позаздриш.

— А ви думали як? Все це гірше, ніж здається на перший погляд. Я вже каюсь, що вискочив, як Пилип з конопель, з проклятою грою в карти. Ходжу тепер — як по лезу бритви. Уявіть собі: у цій панській штубі я лише один політичний, а решта — кримінальники: вбивці, бандити, садисти з числа імперських німців і польських фольксдойче, які особливо ненавидять мене. От і танцюй на решеті й не попади на дірку… Терплять мене лише тому, що бояться блокового. Я ж їх ненавиджу всіх, і вони це відчувають. Ось гляньте на колекцію оцих нагаїв — і вам стане ясно, з якими типами доводиться дихати одним повітрям.

5

Сигізмундові вдалося призначити хлопців прибиральниками у блоці формально, про людське око, бо прибиральників і без них вистачало.

Хлопці не робили нічого, потроху відлежувалися на нарах і мали тепер можливість їсти через кожні чотири години.

— Поки я живий, — сказав Сигізмунд, — набирайтеся запасу міцності. Треба, щоб змогли витримати хоч місяць, якщо мене раптом не стане…

Молодість брала своє, і скоро хлопці відчули себе майже здоровими людьми, готовими до нових випробувань. Сигізмунд не завжди мав можливість переховувати хлопців. Часто есесівці влаштовували облави й хапали всіх підряд на авральні роботи. Якось юнаків разом з кількома тисячами в'язнів кинули на розвантажування цегли, яку привозила воєнізована автоколона. Гітлерівці задумали звести довкола табору дванадцятиметрову стіну з кам'яними баштами та бійницями, прожекторними установками, караульними приміщеннями й казематами, всіма засобами сигналізації та оборони. Вони прагнули перетворити табір на справжню фортецю, звідки просто неможливо було б утекти. Машини з цеглою йшли безперервним потоком, їх треба було розвантажувати біля воріт, а цеглу переносити в інший кінець табору й складати там в акуратні штабелі. Відстань до штабелів — близько кілометра. Всім було наказано брати на руки по десять цеглин і бігом нести до штабелів. Повертатися назад теж бігом. І попередили: за розбиту цеглину буде розбита голова, за симуляцію — розстріл на місці. Як розуміють «симуляцію» есесівці і капо, всім було добре відомо. Спіткнувся, впав і не дуже швидко підвівся — оце вже й симуляція. Місце роботи являло собою замкнене коло, по якому безупинно, один за одним, суцільною вервечкою бігали в'язні. Півкола з цеглою в руках і півкола назад за вантажем. По всьому цьому гаспидському колу на невеликій відстані один від одного стояли есесівці і капо. Хто уповільнював темп, того били палицями капо, хто падав, того розстрілював есесівець…

Серпневе сонце пекло немилосердно. В'язні бігали по гарячому піску, і над ними стояла хмара густої куряви. Володя відчував, як цей густий пил забиває дихання, тому намагався дихати лише через ніс, однак повітря не вистачало. Серце шалено стугоніло в грудях, і все тіло обливалося гарячим потом. «Оце, мабуть, якраз те, що віщував мені сон», — думав Володя. Того сну, який обірвався виттям вранішньої сирени, він не зміг би переповісти. Щось темне й страшне насувалося на нього звідусіль, паралізувало всього неймовірним жахом, а Жора ніби був далеко, скільки не силкувався — не міг йому крикнути, щоб порятував. Цей жах уві сні продовжувався так довго, що Володя все ж таки закричав і… прокинувся. Кілька хвилин не міг навіть поворухнутися.

— Що з тобою? — тривожно запитав Жора, якого розбудив Володин крик. — Що сталося, малюк?

Володя судорожно хапнув повітря і. спробував підвестись.

— С-сон, — видихнув він, затинаючись. — Який жахливий сон…

— Заспокойся, друже, заспокойся, це ж тільки сон, — тихо вмовляв Жора, зводячи його за руку.

Тепер Володя біг з цеглою в руках, по всій дорозі бачив тіла замордованих і розстріляних, і той жах, що давив його вночі, ніби знову повернувся до нього. Добре, що біля штабелів зіткнувся з Жорою, якого в цій дикій веремії було вже й загубив, і побратим непомітно для капо шепнув Володі кілька підбадьорливих фраз.

В другій половині дня прибув транспорт з Освенціма. Новачків швидко перерахували, змусили навантажити машини тілами мертвих і зразу ж влили в пекельний кільцевий марафон. Новачки були виснажені настільки, що здавалися смугастими тінями. Багато з них не витримували шаленого темпу роботи, і їх добивали есесівці.

Попереду Володі біг один з новеньких. Десять цеглин, які йому поклали на руки, були для нього непосильним тягарем, водили його худу високу постать з боку на бік, ноги запліталися. Володі видно було, що той нещасний давно вже опух від голоду і навряд чи витримає навіть сьогоднішню роботу, оцей смертельний крос. Новачок уповільнював рух. Порівнявшись з ним, Володя побачив, що то його ровесник, а на грудях у нього такий же червоний вінкель з літерою «R». «Наш, — подумав Володя. — Як же йому допомогти?»

— Тримайся, друже, — співчутливо шепнув йому.

Той глянув на Володю відсутнім, байдужим поглядом і нічого не відповів.

— Я з Київщини. Володимиром мене звати. А тебе як звати?

Юнак знову промовчав. Цегла на його руках почала розповзатися. Володя знав по собі, що то вже передсмертна апатія, сам пережив щось подібне в Освенцімі, де його рятували підпільники. Треба негайно допомогти і цьому хлопцеві, якось вивести нещасного із згубного стану апатії.

— Скоро перерва, друже. Ти кріпись. Отримаємо баланду, передихнемо, і сил тоді додасться.

Володя майже благав юнака, але той дедалі уповільнював рух, а це було небезпечно.

— Давай трохи швидше, друже. Чуєш? Швидше! У нас у блоці є хліб. Я нагодую тебе справжнім хлібом. Тільки швидше давай! — наказував йому Володя, мало не плачучи. — Та візьми ж себе, нарешті, в руки! Рухайся!