Якщо на землі є пекло…: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Моя історія сумна, хлопці, — поволі почав він.

— А в кого вона весела? У всіх сумна.

— Правда твоя, Жоро, у всіх сумна. Усе звалилося, як сніг на голову, що й досі не можу до пам'яті дійти. Родини як і не було… Мати моя родом з Вінниччини, подолянка. У громадянську війну була медсестрою у воєнному госпіталі. Там подружила з пораненим червоноармійцем Сосніним, колишнім моряком з Севастополя. Вони одружилися й поселилися в Севастополі. Я народився в 1924 році. Коли вже підріс, тяжко захворів батько. В тілі у нього лишилося чимало осколків з часів громадянської війни. Почалася гангрена ніг. Спершу ампутували одну ногу, потім другу. Так мені шкода було батька! Він був мужній і добрий, як ніхто. Я намагався вчитися лише на «відмінно», щоб хоч цим радувати його… А на початку червня 1941 року, я якраз кінчив дев'ять класів, тато помер. Бідна мама так побивалася, що й не розкажеш… Через десяток днів одержали телеграму з села, що помирає баба Катя, мамина мама, — майже кожного літа ми бували в неї. Увечері 21 червня ми виїхали туди і в дорозі дізналися, що почалася війна. Налетіли літаки й розбомбили поїзд за Проскуровом. Мене контузило, а мама… загинула. Пам'ятаю, як уже в сутінках червоноармійці маленькими солдатськими лопатками поспіхом копали спільну могилу — для загиблих солдатів, жінок і дітей. Незнайомі люди підтримували мене під руки, я дивився, як у яму складали тіла загиблих. І матір туди поклали… Я лише по одежі її впізнав… Все те сталося так швидко, що я навіть не заплакав тоді… Я ще не набрид вам, хлопці?

— Ну що ти, Костю… Ми слухаємо.

— Контузія в мене була легка, через деякий час ніби й пройшла. Пам'ятаю, після похорону всі раптом заспішили і швидко кудись позникали. Тільки якась молода жінка, розпластавшись на могилі, безтямно билась головою об землю, страшно так стогнала й задихалася… До села, де жила баба Катя, було ще з півсотні кілометрів. Якісь місцеві жінки, що їхали з нами в одному вагоні, підхопили мене під руки й забрали з собою. Манівцями й глухими дорогами ми пройшли кілометрів з десять. Спотикались, падали, грузнули в болоті, збивалися з дороги і навіть заблукали, адже була ніч. Змучені й знесилені, лягли перепочити на валки свіжого сіна, а коли розвиднілось, схопилися й бігли далі, наче хтось нас переслідував. І тут у мені сталося щось дивне. Я врозумів, що мами вже немає й ніколи не буде. Я закричав страшним голосом і знепритомнів. А коли дійшов тями, то поривався назад, до тієї могили в степу, де лишилася мама. Жінки стримували мене, щоб не вертався до могили. Казали плачучи: «Туди не можна, дитиночко рідна, там бомблять залізницю. Ми знаємо те місце… ми ще туди повернемось, обов'язково повернемось…» Коли згадую це, хлопці, — сльози давлять… Так ми проминули кілька сіл. Бабу Катю застав ще живу у її маленькій, вгрузлій у землю хатині. Як узнала, що мами вже нема, довго молилася перед іконами. А потім вбралася на смерть у заздалегідь приготовлену одежу, благословила мене, попрощалася, лягла і тихо померла… Після похорону мене взяли до себе сусіди баби Каті — прості, добрі й сердечні люди. А через два дні вже й фашисти в селі з'явилися. Сяк-так відмучилися ми зиму, а навесні 42-го року всю молодь із села, і мене також, вивезли на роботи в Німеччину. Почав працювати у багатого бауера. Робота каторжна, а життя — гірше собачого. Стайня, короварня, свинарник. День і ніч, день і ніч… Від утоми з ніг падав. Бауер нацистом був, бив мене канчуком, знущався… Особливо збиткувався його внук, член гітлерюгенда. Він так хизувався своєю жовтою формою… Якось оте гаденя, підкравшись іззаду, зштовхнуло мене в бетонний сечовідстійник і, поки я дерся звідти нагору, шмагало мене канчуком по обличчю. Я згріб його і вкинув у сечовідстійник. А тут якраз нагодився старий. Побив мене мало не до смерті і напівживого здав у поліцію. Там мені ще добавили синців, повибивали зуби. А тоді завели справу, в якій значилось, що я злісний більшовицький симулянт, злодюга й бандит. Ну який же я бандит? Красти — крав: картоплю крав, якою годував свиней, і їв сам, крав овес, яким годував коней, і сам їв, бо голодував. А те, що вкинув оте гаденя в сечовідстійник, то який же то бандитизм? Але, бач, підняв руку на гітлерівського патріота, а за фашистськими законами за це мене треба було повісити. У поліції, правда, вирішили інакше. Петля, мовляв, занадто легке покарання для такого злочинця. Краще відправити в табір смерті, як політичного в'язня. Ось так я після штрафної в Освенцімі опинився тут…

— У кожного з нас, Костю, доля важка, як і в тебе, — сказав Жора. — Якби ти знав, скільки мук перетерпів Володя… А бачиш, духом не падає, мріє ще й помститися фашистським мерзотникам. Так що ти, друже, також тримайся. Будемо разом. Нікуди від нас не йди.

— Не знаю, як і дякувати вам, хлопці. Оце розповів вам про себе — і вже якось легше стало…

4

Наприкінці серпня ночі стали прохолодні, рясно випадала роса. На голому вогкому піску кар'єрники, що ще лишалися живими, збивалися щільніше докупи, щоб зігрітись. Знекровлені, виснажені до краю, вони й у сонячний день відчували, як холонуть руки, ноги, все тіло, а вночі дрижали від холоду, як у лихоманці. Всі троє хлопців по черзі розтирали один одного, розганяли по висхлому тілу кров, а інакше навряд чи й вставали б під час підйому. Неволя навчила всіх, що були тут, триматися гурту, підтримувати один одного, допомагати. Як тільки бачили, що хтось (незалежно від національності: німець, поляк, бельгієць, француз, єврей чи словак) збайдужів до життя, бралися всі разом розраювати його, викроювали з черпака баланди зайвий ковток — і, дивись, той уже трохи збадьорився, повернув собі надію на порятунок. Це зворушувало, породжувало довір'я один до одного…

Настав день, коли кар'єрників погнали в лазню. Це означало кінець карантину, а тому в кожного зажевріла надія на краще. Звичайно, лазня — це лише назва. Біля камери дезинфекції та прожарки їх роздягнули і, поки прожарювалося брудне, вошиве лахміття, стригли й дезинфікували так, що аж випадало волосся, горіло все тіло. Потім їх, зовсім голих, з годину тримали в строю. Це називалось «загартовуванням». Така процедура і влітку, і взимку влаштовувалася за будь-якої погоди. Ті, що витримували, потрапляли нарешті в душову, під потужні струмені крижаної або нестерпно гарячої води. Ні мила, ні рушників, звичайно, не було. Вода в душову завжди подавалася така, що ті, хто, не витримавши спраги, ковтав її, через кілька годин гинули в страшних муках — настільки вона була отруєна хлоркою. Після цього «душу» видавали прожарене лахміття і гнали в барак чи на роботу.

Начальник лазні — давній кримінальний злочинець, злодій і скотоложець на прізвисько Філософ — любив «пофілософствувати» перед голими в'язнями про те, хто з них має право жити на світі, а кому жити не варто.

— Щоб ви знали, вошивці, опера — не драма, шляпа — не панама, курка — не птиця, в'язень — не людина, а табір смерті — не санаторій, — просторікував він. — Всі ви, звичайно, кретини. Та серед кретинів інколи трапляються грамотні, бо грамотність — це пошесть двадцятого століття. Так от. Теорію Дарвіна вивчали? У нас ви з нею познайомитесь на власній шкурі. В рослинному, тваринному і людському світі перемагають найсильніші — у кого пазурі й зуби міцніші. І це правильно. На землі повинні жити тільки сильні, а кретинам і всяким виродкам тут робити нічого. Людей розплодилося — як комах. Просто жах! Планета стогне від перенаселення. Винищується краса землі, природа. Хіба ж допустиме таке неподобство? Ось гляньте на себе і подумайте, чи ж може отаке лайно бути часткою людства? Та й що станеться, якщо людство засмічувати покидьками — кретинами, сифілітиками, дистрофіками, алкоголіками, жидами, слов'янами і ще отим бидлом — неграми? Так от, настав час зробити селекційний відбір людської породи, щоб удосконалити її. Наші табори — це якраз те що треба. Табір смерті — це надія майбутньої цивілізації, до якої геніальні ідеї великого фюрера освітлюють людству дорогу. Табір — найкращий сепаратор і фільтр. Слабкі істоти повинні щезнути з лиця землі. Ну, а сильніші, якщо вони є серед вас, можуть ще трішки пожити. До наступного банного дня. Сподіваюсь, питань нема? От і добре. До наступного банного дня. Хто доживе! — додав він і розреготався.

Та гидке варнякання Філософа було ніщо у порівнянні з тим, що сталося потім. До голих в'язнів вийшов собачий фюрер Зеєбом зі своїм Рексом на повідку. Нацькований, спеціально навчений Рекс у шаленому стрибку блискавично хапав зубами статеві органи того чи іншого в'язня і рвав…

Стрій бранців заціпенів од жаху. А двоногий сучий сип задоволено погладжував збудженого чотириногого вихованця, їх розтерзані жертви корчилися на плацу в останніх агоніях…

Після «банної процедури» в'язнів погнали на центральний аппельплац. Жора і Володя брели, ледве переставляючи ноги, підтримуючи під руки знесиленого Костю. У Сосніна страшенно розпухли ноги, синюшною одутістю взялося лице, і лише сповнені глибокої журби і страждання сині очі дивляться на товаришів і вдячно, і винувато.

— Потримаймось іще, потримаймось, друзі, — весь час повторював Жора то благальним голосом, то тоном наказу. — Ми повинні бути разом. Наші номери записували підряд. Може, пощастить потрапити в один блок…

— Все може бути, — погоджувався Володя. — Хоч треба готуватися до гіршого. Але куди б я не потрапив, я шукатиму вас, хлопці…

— Це само собою, — кивнув Жора. — І я шукатиму, але чомусь вірю, що будемо разом.

— А я хоч і помру, — задихаючись, мовив Костя, — та все одно дякую своїй нещасливій долі, що звела мене з вами.

— Не будемо помирати, Костю, не будемо, чуєш? — заперечив Жора. — Облиш навіть думку про це. Ще раз почую чи побачу, що духом занепадаєш, — не товариш ти тоді мені. Зрозумів?

— Зрозумів, Жоро. Спасибі тобі…

На аппельплац з'явилося високе начальство: рапортфюрер Скрипаль, лагерельтестер[12] Бруно і обершрайбер[13] на прізвисько Бочка Фред. Йдучи сюди, вони зустрілися з шарфюрером Зеєбомом, від якого ще раз почули про досягнення в дресирувальній справі. Тепер вони жваво теревенили про це, захоплюючись здібностями Рекса та успіхами собачого фюрера.

— Справді, Зеєбом — наша гордість, — захлинався Скрипаль. — Талант! Адже він постачає видресируваних собак високим чинам у Берлін. У нього там зв'язки… Собаки — річ перспективна. На них він зробить непогану кар'єру, повірте мені.

— Звичайно, — підтакував Бочка Фред.

Скрипаль і Бочка Фред дуже схожі один на одного — і голосом, і мімікою, і темпераментом, і зовнішністю. Обидва — семипудові туші. Відрізняються лише вбранням: на Скрипалеві зелений мундир оберштурмбанфюрера, а Бочка Фред у літньому костюмі цивільного крою з шовковою пов'язкою обершрайбера на рукаві, в руці — незмінна шкіряна тека з паперами. Лагерельтестер Бруно — широкоплечий, кряжистий, двометрового зросту, з правильними рисами суворого обличчя. На його строгому чорному мундирі — зелений вінкель і освенцімський номер — одиниця. Цей мовчазний тип був першим нумерованим в'язнем Освенціма! Це найбільше вразило Володю. А ще поведінка Бруно і Бочки Фреда, які в присутності підполковника-есесівця трималися так, наче той був для них звичайнісіньким дружком. Втім, дивуватись було нічого, бо до свого ув'язнення вони займали в рейху пости значно вищі, ніж тепер займав Скрипаль. Просто десь на чомусь прогоріли й опинилися тут…

Скрипаль, обвівши бридливим поглядом вишикуваних в'язнів, що стояли з непокритими головами і ждали вироку начальства, спроквола крізь зуби процідив:

— Цих кретинів, мабуть, час розтикати по блоках. Вони, здається, уже ввійшли в нормальну кондицію і схожі на звичайних в'язнів. Кар'єр потрібен для прийому нового транспорту.

— Зараз розсортуємо, — відповів обершрайбер, дістаючи з теки список номерів живих кар'єрників.

З допомогою цілої тічки капо, що вигулькнули, як з-під землі, обершрайбер, називаючи по списку номери, розділив стрій в'язнів на дванадцять невеликих груп — по одній на кожен блок. Як і сподівався Жора, друзі потрапили в одну групу. Мабуть, допомогло те, що вони скрізь трималися разом: в кар'єрі, на роботі, в строю, — отже, під час щоденних перераховувань і переписувань їхні номери ставили поруч. Крім них, до цієї групи потрапили француз, бельгієць, серб, поляк і троє євреїв з різних країн. Хлопці з полегкістю глянули один на одного. Це була таки радість — лишитися разом, — хоч ніхто, звісно, не знав, що буде з ними далі.

З центрального аппельплацу їхню групу погнали в другий блок. З власного досвіду в'язні знали, що на новому місці почнеться й нове мордування. І як же вони були здивовані, коли у другому блоці їх зустрів штубовий з числа тих політв'язнів, які скрізь і завжди залишалися справжніми людьми. Він завів їх у приміщення, запропонував сісти на лавку і сказав таке, що вразило й схвилювало всіх:

[12] Староста табору.

[13] Головний писар.