Якщо на землі є пекло…: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А про що ви з Оленкою мріяли тоді, перед війною?

— Оленка мріяла про медінститут, а я — про консерваторію. А тут війна… Усі наші мрії розтоптав проклятий фашист…

— А я мріяв стати льотчиком. Таким, як Валерій Чкалов. Навіть устиг подати документи до льотної школи. І прийняли б, якби не війна… Віриш? Танки фашистські увійшли в нашу Сквиру через три тижні, ми навіть виїхати не встигли… А потім облава — і ось я тут… А з мене вийшов би непоганий льотчик. Віриш? Ти не дивись, що я малий на зріст…

— Ти молодець, Володю. І льотчик з тебе був би гарний, я вірю в це. Адже я знаю, як ти спортом займався, який ти дужий. Бо якби був слабак, то хіба зважився б стільки разів втікати з тюрем і таборів? Сам бачив, як тебе, закутого в кайдани, привезли в Освенцім, як Ганс Максфельд робив тобі хірургічні операції… І якщо вже ми опинилися тут, розкисати не маємо права. Ось де нам потрібні і чкаловська мужність, і корчагінський гарт, і залізна сила волі. Треба дивитися на своє життя як на гвинтівку, яку не маєш права загубити в бою. Це затям собі. Справжня боротьба тільки починається, до остаточної перемоги над фашизмом ще дуже далеко…

Не спалося не тільки Жорі й Володі. В'язні ворушилися на піску, декотрі металися в лихоманці — від ран, від голоду, від спраги чи від тяжкої нервової перевтоми. Хтось із кимось перешіптувався, хтось голосно проклинав війну, Гітлера і своє розтоптане життя, хтось жалібно плакав, хтось брутально лаявся, хтось молився. Шарудіння піску, стогони, зойки, лайки, прокляття, молитви, різноголосе й різномовне перешіптування…

— Не впадай у розпач, Володю, — шепотів Жора. — Будемо триматися. Я ж знаю не одну мову. Знайдемо чехів, Франца, вони допоможуть нам…

— А якщо не знайдемо?

— Знайдемо! — рішуче відрубав Жора. — Мусимо знайти!

В цей час на сторожовій вежі есесівець хрипким голосом загорлав якусь огидну пісеньку: «Гайлю, гайлі, гайля! Ох-х а-ха-ха-ха-ха!»

— Смоли б тобі гарячої в горло, проклятий фашист! — з ненавистю пробурмотів Жора, а потім торкнувся Володиного плеча: — Давай, малюк, умостимося зручніше та спробуємо заснути.

Вони підгорнули під себе сухішого піску, вмостилися в ньому зручніше й затихли. Неподалік жалібно й скорботно молився якийсь поляк. Володі чомусь стало шкода того поляка, очевидно, вже немолодого чоловіка, який носить в душі стільки болю, скорботи, відчаю. «Добре, що має розраду хоч у молитві!», — подумав Володя, хоча й розумів, що тут не допоможе ніяка молитва.

— Ще не спиш, Володю? — прошепотів Жора.

— Ще ні, друже.

— Знаєш, що я подумав? Як дивно: уже стільки ми разом, побраталися, а й досі навіть прізвищ один одного не знаємо.

— Справді дивно. Тільки імена й знаємо. А фашистам хочеться, щоб ми забули навіть власні імена. Для того й витаврували нам на руках номери. Ти просто номер — і ніщо більше. Як мертвий інвентар чи робоча худоба. Вони й поставили собі за мету перетворити нас на худобу… Тільки не вийде. Ми повинні залишатися людьми, пам'ятати своє ім'я, своїх батьків, свою Вітчизну… А прізвище моє Яковенко. У нас і вулиця так називається: Яковенківка.

— А я — Тимчук, — сказав Жора, — Теж поширене прізвище в наших краях. Дід на броненосці «Потьомкін» служив матросом. Міцний був дідусь. А вуса мав — як у Будьонного.

— А я свого діда знаю тільки з розповідей матері, та ще одна стара фотокартка збереглася… Три Георгіївські хрести мав дід Василь. Стоїть на знімку на повен зріст, у шапці й шинелі, при шаблі, і три хрести на грудях прямо на шинелі. І теж — хвацькі вуса. Видно, одчайдух був неабиякий. А батько й мати мої — сільські вчителі. Чи ж судилося ще побачити їх?.. — Володя тяжко зітхнув.

3

Короткий тривожний сон розпанахало несамовите виття концтабірної сирени. Чотири години райку: підйом! Він ніколи не щезне з пам'яті тих, хто його звідав. Починаються нові страждання, попереду день — як вічність. Чи дотягнеш до вечора? Адже за день може трапитися стільки несподіваних, прикрих, фатальних випадковостей, і кожна з них може обірвати твоє життя…

З'явилися люті зі сну Псякрев, Шакал і Змій, засвистіли нагаї, і зразу все заворушилося, закопошилось. Почалося шикування. Лайки, стогони, зойки, погрози, побої… На лівому фланзі лежать на піску рівним рядочком дев'ять мертвих тіл. Ці невільники померли вночі — не витримали в карантині навіть першої доби. Вони, мабуть, пройшли вже не через один табір, де з них висотали всі сили, а тут, нещасні, дійшли до своєї останньої межі. Вони пішли з життя, не попрощавшись, не назвавши товаришам по нещастю власних імен, імен своїх рідних, не залишивши адрес. Загинули в муках, з прокляттям фашизму в останньому сплеску своєї свідомості. Їх ніхто не ховатиме і не оплакуватиме. Після апелю їх віднесуть і кинуть в трупарню на поживу щурам… Фашисти байдуже викреслять у своїх чорних гросбухах їхні номери в списках живих, на їх місце впишуть номери інших і — алес ін орднунг[11]. Для мільйонів таких, як вони, війна придумала коротку, як атестат, гірку і безнадійну фразу-долю: пропали безвісти… Їхні імена не з'являться ні на обелісках, ні на меморіальних стелах, ні на сторінках книжок… Вони не дійшли до перемоги, але заплатили за неї своїм життям. Вони були просто Люди. Жертви фашизму. Діти усіх народів. Діти всієї Землі…

Починався новий каторжний день. Чорне вороння, принаджуване смородом трупарні, зловісною хмарою кружляло над табором, над кар'єром. Їхнє лихе каркання потьмарювало свідомість невільників, викликало душевне сум'яття.

— Ви переконалися, прокляті смердюхи, — реготав Псякрев, — що у вас тут райський куточок? Повітря — справжні райські пахощі, пісочок, музика яка он згори. Комфорт! А нудьгувати вам не доведеться. Ми вас так полоскочемо й розвеселимо, що о-го-го!

Знову носили своїми смугастими очіпками пісок, але вже у зворотному напрямку. За день височенний піщаний курган, насипаний учора в далекому закутку табору, перекочував назад, у кар'єр. Ця безглузда робота, розрахована на моральне приниження й фізичне вимотування, тривала чотирнадцять годин без жодної перерви, без їжі, без води. Гумовий кий і шкіряний нагай замінили невільникам сніданок, обід і вечерю. На вечірньому апелі рядочок мертвих тіл на лівому фланзі строю збільшився майже вдвічі.

Тільки на третій день одержали по черпаку баланди — гіркуватого, несолоного пійла, звареного з торішньої гнилої, нечищеної й немитої брукви. Цього дня їх погнали на роботу в зовнішню арбайтскоманду, яка рила траншею довкола Явожницького лісу, оголошеного есесівцями забороненою зоною. Хоч так само знущалися з них озвірілі капо і ті ж есесівці походжали там із собаками й автоматами, все ж ця робота здавалася кар'єрникам деякою полегкістю, бо поруч був ліс, пахло живицею, грибним духом і зеленню. Невільники потайки жували траву, зелене листя з дрібних кущиків, кінський щавель, насолоджувалися чистим повітрям.

Темп роботи, як завжди, був шалений, а капо своїми гумовими киями безперервно ще й підганяли. Один вкрай виснажений літній єврей (на грудях у нього на смугастій робі було нашито спеціальний вінкель: жовта шестикутна зірка) раптом покинув лопату, видерся з рову і, дико регочучи, кинувся до лісу. Пролунала різка автоматна черга, і він спіткнувся, упав на землю. Володя пам'ятав його з учорашнього дня. Той укладався спати на піску в кар'єрі неподалік від них із Жорою, проте не ліг, а довго сидів, ридаючи навідхлип. Юнаки навіть хотіли підповзти до нього, якось утішити нещасного, але закопошилися інші, ближчі. І ось тепер… «Як усе жахливо просто, — думав Володя. — Був чоловік — і вже його немає… Що ж то воно з ним коїлось учора? Чи відчував свою смерть, чи вже тоді почалося в нього божевілля?..» Володя брав на лопату потроху піску, викидав його з траншеї, відчуваючи, як і йому в душу заповзає відчай і безнадія…

Булькатий есесівець з охорони знічев'я пильгикав на губній гармошці якісь нудні мелодії. В одній з них Жора розпізнав мотив популярної журливої народної пісні, яку селяни-німці часто співали у родинному колі. Не припиняючи роботи, спочатку тихо, а потім голосніше Жора затягнув ту пісню. Есесівець почув, підійшов ближче, з цікавістю розглядаючи в'язня-співака, потім почав підігравати ту ж мелодію на губній гармошці. Убивця в есесівському мундирі акомпанував в'язневі!

Коли Жора скінчив пісню, есесівець придивився до червоного вінкеля з літерою «R» на грудях юнака, що означало «політичний росіянин» і похмуро буркнув: «Гут». Подумавши ще якусь мить, відкрив свій ранець, вийняв четвертинку хліба і кинув його Жорі. А сам відійшов убік і зразу ж втратив інтерес до талановитого співака. Юнак миттю сховав хліб за пазуху…

Володя за цей час, доки Жора співав, аж похолопув увесь: як то воно обернеться? Улучивши хвилину, коли поруч не було ні капо, ні есесівців, Жора розломив хліб пополам і віддав половину Володі.

— Відчуваєш, малюк, силу мистецтва? — усміхнувся. — Ним можна й хліба заробити…

Вони одкушували по маленькому шматочку і не жували, а смоктали, як цукерки, ті дорогоцінні шматочки хліба, щоб надовше вистачило. Не переставали й працювати, аби не відчути на своїх плечах кийка капо.

[11] Усе в порядку.