Якщо на землі є пекло…: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Жоро, можна тебе попросити? — спитав раптом Володя.

— Про що, друже?

— Ти не співай їм більше. Звичайно, хліб — то наше життя, але не співай…

— Ну що ти, Володю? Що ж тут поганого? Народна пісня… Та й не сподівався я на хліб. Просто так, пісню згадав. А пісня гарна. От сама й полилася…

— Ти пробач, Жоро. Я не подумав про тебе погано, і люблю твій голос, і люблю пісню, і люблю тебе, а все ж якось гидко у них брати…

— А баланду не гидко брати? — розсердився Жора. — А побої терпіти не гидко? Все гидко, все! Ось копирсаємось, укріплюмо їм оборону цього містечка. Це не гидко?

— Ти не сердься на мене, Жоро…

— Я не на тебе, Володю. Не на тебе… Ясно, що наша лиха доля принизлива, ганебна. Ну що ж нам робити? Найлегше — піти під автоматну чергу есесівця, як пішов оцей нещасний єврей, або кинутись там, у таборі, на дріт. Ну й що? А нічого. Був і нема. А нам же треба зберегти життя для помсти, для боротьби. Іншого шляху в нас з тобою, Володю, немає…

Карантин для кар'єрників продовжувався. Їх примушували чистити нужники, вигрібні ями, знову ж таки заставляли носити пісок або ж виконувати «спортивні вправи». Зрідка виводили на роботи в зовнішні арбайтскоманди, де, крім черпака баланди, вряди-годи давали й двохсотграмову пайку ерзацброту, спеченого з якогось посліду й перемеленої тирси. Кар'єрники вимирали. А ті, що були ще живі, уже здавалися сірими тінями, страшними привидами, що встали з потойбічного світу. Смерть уже нікого не дивувала. До неї звикли, як до чогось звичайного, повсякденного і щохвилинного, як до неминучого завершення мук, витримати які просто неможливо.

Володя геть підупав на силі, вже відчував, як у його висхлому тілі кістки труться об кістки… Як не дивно, не дуже міцний здоров'ям Жора в цей період виявився витривалішим. Він всіляко підтримував товариша, коли одержували баланду, віддавав йому частину своєї мізерної порції і примушував ковтати те пійло, аби хоч трохи підкріпити фізичні сили.

Коли закінчувався так званий карантин, з кар'єрників, привезених у липні, лишилося менше третини. Витримали найсильніші — ті, у кого було більше фізичних і душевних сил, свідомості, розуму і вміння. На власному досвіді Володя і Жора переконалися, що поодинці, без братерської підтримки, тут вижити неможливо. У неймовірних стражданнях свідомі бранці згуртовувалися, у всіх випробуваннях опорою їм стала інтернаціональна дружба, якої якраз і боялися фашисти. Тому, крім кривавого терору та винищення, вони безперервно перетасовували в'язнів, перемішували їх і в самих таборах, і між таборами усього рейху.

Ось-ось мав настати день розподілу карантинників з кар'єру в блоки. Володя і Жора побоювалися того розподілу. Від однієї лише думки про те, що їх розлучать, в обох боляче стискалися серця. Ні про чехів, ні про Франца Нордена й досі нічого довідатись не вдалося. Та й як дізнаєшся? Адже карантинники з кар'єру не мали ніякої можливості спілкуватися з іншими в'язнями табору. Всі надії покладалися на щасливий випадок, а такого випадку все ще не траплялося.

За цей час з'явився в них новий товариш — Кость Соснін, дев'ятнадцятирічний юнак із Севастополя. Украй виснажений, він якось після відбою підійшов до них і приліг поруч на пісок.

— Я давно за вами дивився, хлопці, — сумно сказав він, — і радів за вас, що так зворушливо дружите між собою. Давно хотів підійти, та якось не насмілювався Якби мав сили чимось вам допомогти, то зразу й підійшов би, а так, думаю, ви самі ледве ворушитесь, а тут ще й я… Ноги вже опухають, голова паморочиться. Може, й до завтрашнього дня не дотягну, тому вирішив хоч побути коло земляків, а то все сам та сам. Ви не сердитесь, хлопці?

— Ну, ти дивак! — сказав Жора. — За що ж сердитись?

— Що підійшов до вас. Може, ви не хотіли цього…

— Як же ти погано про нас думаєш! — дорікнув Жора. — Чого б то ми не хотіли? Розказуй…

— Що розказувати?

— Про себе розкажи. Для знайомства.

— А-а… Та я ж для цього й прийшов. Думаю: помру, то хоч ви будете знати, що був такий тут.

— Що ти все про смерть та про смерть? — втрутився Володя. — На ось, підкріпись…

Володя подав йому маленький, як нігтик, сухарик. Він зберігав його про чорну хвилину для Жори, аби в скруті порятувати товариша. Жора глянув на Володю, усе зрозумів — і також вийняв з пазухи маленьку шкориночку хліба, яку теж беріг для свого побратима.

— І мій «ензе» візьми. Тобі це зараз — найкращі ліки…

— Та що ви, хлопці, — замахав руками той. — Якби знав, що віддасте останнє, то й не підійшов би…

— Як тебе звати? — строго запитав Жора.

— Костянтин. А прізвище — Соснін. Із Севастополя я…

— От що, Костю. Ти розводиш якісь дикі речі. Давай не будемо… Раз дали — значить, так треба. І негайно з'їж. Тобі скільки років?

— Дев'ятнадцятий.

— Я трохи старший. Отже, слухайся старших. Мене звати Георгієм, Жорою. А це мій побратим Володя.

Один шматочок хліба Костянтин пожував, але не ковтав — посмоктував, довго смакував хлібним духом.