Якщо на землі є пекло…: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Нами замінять їх, — кивнув Жора на тіла мертвих. — А скільки витримаємо ми? П'ять, десять днів? Навряд чи більше протягнемо…

— Не настроюй себе так, Жоро. Розкисати нам не можна. Головне — зв'язатися з підпіллям, а там видно буде. Треба триматися. Ми повинні помститися за все, за все…

Ніби зеленим тунелем, рухалася колона через ліс. Незрушно стояли красуні-сосни обабіч дороги. Між їхніми могутніми стовбурами зеленіли розкішні кущі терну й глоду, на висхлій злежаній глиці серед ріденької ніжної травички подекуди яскріли білими, жовтими й синіми вогниками поодинокі лісові квіти. На мальовничих сонячних галявинках густо розбризкані по траві, немов рубінові намистинки, дозрілі, яскраво-червоні суниці. Усе тут дихало тишею, супокоєм, чарувало зір, викликаючи в серцях невільників щемний біль. «Невже я ніколи більше не пройдуся лісом без супроводу есесівських автоматників?» — подумав Володя, з тугою вдивляючись у лісову гущавину.

Одразу за лісом Володі вдарила у вічі моторошна картина: неозора пагорбиста місцевість, ніби незвичайне гігантське кладовище, де замість могил — величезні пеньки. Це рештки суцільної вирубки лісу. Поле оточене автоматниками й кулеметниками, а коло пеньків, скільки й глянеш, копошаться смугасті в'язні — викорчовують. В'язнів тут тисячі. Раз по раз лунають короткі автоматні черги: добивають охлялих, вимучених страдників, які не можуть упоратися з пнями. Це поле смерті. Так його називають і в'язні, й есесівці. Мало не кожен пень тут скроплений людською кров'ю…

— Здається, приїхали, — сумно мовив хтось із в'язнів.

Вдалині бовваніли сторожові вежі концтабору, а осторонь, на пагорбі в рідкому ліску, — військове містечко есесівського гарнізону. Тут, біля підніжжя пагорба, навколо есесівського містечка, також трудилися кілька тисяч в'язнів: носили каміння й пісок, вирівнювали місцевість, копали глибокі траншеї для прокладки підземних комунікацій, пиляли дерева, викорчовували пеньки.

На одній сосні висів, підвішений вірьовкою за викручені за спиною руки, в'язень. На іншій такий же мученик висів догори ногами. Обидва були вже мертві. Біля третьої сосни реготав рудий здоровило-есесівець, змушуючи нещасного бранця з закривавленим лицем і руками дертися вгору по гладенькому стовбуру. З останніх сил дерся той на дерево, лишаючи на ньому криваві сліди, але одразу ж безсило сповзав назад. Рудий есесівець, регочучи, підганяв його знову:

— Вайтер, вайтер, шнель![3]

Трохи віддалік у верхів'ї сосни сидить «зозуля» — в'язень, який безперервно охриплим голосом кричить одне й те ж: «Іх бін аффе! Іх бін аффе!» Тобто: «Я мавпа! Я мавпа!» З-під дерев'яного ящика, призначеного для реманенту, видніється голова в'язня, який безперервно гавкає, намагаючись рухами голови, голосом і навіть мімікою скопіювати справжнього пса. Троє есесівців поруч захлинаються реготом, хапаючись за животи. Усе це нагадує Володі штрафну команду в центральному освенцімському таборі, де есесівці так само знущалися з нещасних бранців. Від одної лише згадки стає моторошно…

Катюги розважаються. Правда, кожен по-своєму. На пагорбі, біля чепурного літнього будиночка — в таких завжди жило начальство, — на зеленій травичці стоїть пюпітр з розкритими нотами. Перед ним животатий есесівець у самих трусах і кімнатних капцях, з паском і парабелумом на голому череві завзято чиргикає на скрипці. Це обер-штурмбанфюрер Веллінг — семипудовий черевань, ревний шанувальник музики, який поєднує приємне з корисним. Щодня по кілька годин вправляється він на скрипці й водночас перебуває на службі — має посаду рапортфюрера, тобто помічника і заступника оберкоменданта табору. Позаочі його презирливо називають фідлером — вуличним скрипалем.

Концтабір, до якого прибула колона машин з в'язнями, був одним з філіалів Освенціма. Хоча в есесівській документації він значився під таємним цифровим шифром, проте всі називали його Явожницьким табором смерті, оскільки неподалік було старовинне польське містечко Явожно. Так само, як і в центральному освенцімському, за сторожовими вежами й колючим дротом чіткими рядами стояли тут понумеровані блоки-бараки, окремо — трупарня, ревір[4]. Не встигли тільки збудувати крематорій.

— Хоч крематорію немає, — сказав молодий високий поляк своєму товаришеві.

— Не хвилюйся, — понуро озвався той. — За цим у них діло не стане. Зате он трупарня в таку спеку переповнена…

І справді, запаморочливий трупний сморід був тут такий густий, що в багатьох одразу почалися спазми блювоти.

Біля залізної брами колона зупинилася. Прибульців зустріли півсотні лютих вівчарок і стільки ж есесівців з тутешнього гарнізону. Люто гарчали, натягуючи повідки, сторожові вівчарки, озвіріло репетували есесівці, зганяючи прибульців докупи. В'язні, як горох з мішка, висипались з кузовів на бруківку, злякано сахаючись хто куди, намагаючись уникнути ударів кийків і пащ лютих собак. Проте удари сипалися звідусіль і уникнути їх було неможливо. Повторювалось те, що було в усіх концтаборах…

Дика вакханалія тривала довго. Їх шикували, перераховуючи замашними кийками. В строю стояли зі свіжими «гостинцями» — з кривавими рубцями на тілі, з розквашеними носами, закривавленими лицями, синяками й саднами, а дехто — з вибитими зубами чи з поламаним переніссям… У Володі дзвеніло в голові і темніло в очах: шкіра на тім'ї під смугастим чепчиком розсічена кийком, і він відчував, як по шиї за комір стікає цівка гарячої крові. Жора також у безсиллі скреготів зубами — під правим оком у нього темнів чималий синець, а на вилиці була розсічена шкіра.

— Ну, г-гади!.. — з ненавистю простогнав Жора. — Прийде ж і на вас погибель. Ех, автомата б мені…

Ліворуч від воріт височіло приміщення для караульних. Вікна й двері в ньому були розчинені навстіж, звідти гриміло радіо. Диктор на високих нотах розбазікував про непереможність армії фюрера, про те, що «більшовицьким варварам, існування яких смертельно загрожує німецькому народові і світовій цивілізації, скоро настане кінець». Далі йшлося про «еластичне вирівнювання лінії фронту», «завчасно підготовлені позиції», «неприступний вал», «еластичну оборону», «нову, таємну зброю»… Це означало лиш одне: Радянська Армія б'є «непереможних» на всіх фронтах!

А тут, перед вишикуваними в'язнями, готувалася розправа. Високого поляка, того, що говорив про крематорій, двоє есесівців гамселили перед строєм, намагаючись поставити його на коліна. Карали за те, що активно оборонявся від собак і одну так ударив ногою в голову, що та аж заскавуліла. Закривавлений, у подертій, заюшеній кров'ю смугастій робі, в'язень нарешті впав, але його продовжували бити.

З'явився довготелесий начальник есесівської псарні шарфюрер Зеєбом — на кітелі в нього блищала позолочена бляха із зображенням голови вівчарки, лаврового війка, навколо якого викарбувано напис: «Кращий собаковод СС-військ». Його жовте, психопатичне лице було перекошене люттю.

— Ферфлюхте шайзе![5] — гидливо просичав він, кинувши погляд на непритомного поляка, й поспішив оглянути «потерпілу» собаку.

Вівчарка зрідка скавуліла і передньою лапою раз по раз терла праве вухо, ніби туди в'ївся кліщ. Немов ужалений, собачий фюрер підбіг до завмерлого строю в'язнів і заволав, вказуючи на собак:

— Це вівчарки найкращої німецької породи! Вони стократ розумніші й благородніші від вас, двоногі кретини! Ви будете їх поважати! А хто ні — того вони розірвуть на шматки. Зрозуміло? Вайтер! — подав він знак есесівцям.

П'ятеро спущених з повідків псів кинулись на нещасного поляка. В'язні завмерли від жаху, заплющували очі, щоб не бачити цього кошмару. Крупнокаліберні кулемети сторожових веж були націлені на стрій новоприбулих — охорона готова була щомиті відкрити вогонь. Оскаженілі пси, спеціально вимуштрувані кидатись на невільників у смугастому, за лічені хвилини розтерзали жертву.

І Володя, й Жора, і їхні сусіди-невільники стояли бліді, як смерть. Жах скував їхні нужденні тіла, паралізував волю. У Володі паморочилась голова, підламувалися ноги, і він знеможено похилився на Жору. Якби товариш не підхопив його, Володя б упав, а з тими, що падають, у есесівців розмова коротка.

— Отак буде з кожним, — репетував Зеєбом, — хто не виявить належної пошани до наших розумних і благородних собак! Ви ще матимете змогу, якщо не здохнете завчасно, познайомитись із моїм улюбленим Рексом і переконаєтесь, що серед тисяч гефтлінгів[6] не знайдеться жодного, розумнішого за мого Рекса. — При згадці свого улюбленця-пса бліде, спите обличчя шарфюрера скривилося в подобу посмішки. — Ви будете працювати, — враз верескнув він, — як чорти у пеклі! Наші розумні вівчарки не допустять ледарювання. Кожного з вас вони бачать наскрізь! Це вам кажу я, шарфюрер Зеєбом! — Він бундючно пройшов уздовж строю і повернув до псарні.

Після Зеєбома прибулими зайнявся кощавий здоровило із свинцевим поглядом. Він ще раз пройшовся києм по спинах тих, хто, на його думку, не вмів, як належить, виструнчитися, двом вибив зуби, і аж після цього повів колону через ворота у табір. Проминувши ворота, повернув праворуч. Неподалік бовванів довжелезний похмурий барак, вікна якого були забиті дошками. Від нього відгонило застояним трупним смородом. До цієї гігантської домовини вже злетілися, як хижі круки, десятків зо два тутешніх капо з гумовими киями в руках, очікуючи колону бранців. Біля барака здоровило зупинив колону і, обмацавши скляним поглядом стрій, скрипучим голосом наказав:

— Це — трупарня. В ній — триста трупів. Навантажити їх на машини! Кожному нести один труп. Хто не подужає — сам стане трупом. На все даю п'ять хвилин. Починайте! — І зиркнув на ручний годинник.

Тієї ж миті натреновані капо накинулися на в'язнів, репетуючи й гамселячи усіх підряд киями. Зчинився неймовірний шарварок, бранці гуртом кинулися в барак.

Тут під кроквами тьмяно блимала слабенька електрична лампочка, тож після сліпучого сонця в бараці видалося зовсім темно. Призвичаївшись, Володя побачив кілька бочок з негашеним вапном, лопату і березову мітлу, а далі, просто на цементній долівці, — акуратно заштабельовані голі, притрушені хлорним вапном мертві тіла… Навіть міцний розчин не вбив тут жахливий сморід, від якого можна було збожеволіти… Володя зібрав усю свою волю, намагаючись не дихати й дивитися лише під ноги. Жора рішуче підштовхував його вперед, хоча й сам відчував, як раптово терпне все тіло і дерев'яніють ноги. Ось уже повз них вервечкою підтюпцем пробігають з страшною ношею в'язні — скоріше на повітря з цього страхітливого приміщення, в якому серед трупів аж кишать жирні пацюки!.. Дорога кожна секунда. Знали: есесівець стоїть біля барака і уважно стежить за циферблатом годинника. Запізнитися — значить, підписати собі смертний вирок. І все ж Володя ніяк не наважувався взяти голими руками те, на що страшно було навіть глянути.

[3] Давай, давай, швидше!

[4] Так званий санітарний осередок.

[5] Кляте лайно!

[6] В'язнів.