Якщо на землі є пекло…: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Пане начальнику, дозвольте на хвилину до нужника.

— Спершу хай повернеться інший, — буркнув той.

— А може, він затримається? — благальним тоном мовив Володя.

— За це я йому печінки відіб'ю!

— Буває, пане начальнику, що топляться в нужнику. Скільки нам усім буде мороки! Дозвольте проконтролювати…

Це подіяло. Мороки «панові начальнику» під час його чергування не хотілось.

— Да-а, мороки буде, — уголос розмірковував піпль. — А там один такий, що може вгатитися в яму, бо ж пострибав на одній нозі. Друга чорна, як колода. Піди й притягни його сюди. В бараці повинні бути всі — живі й мертві. Для звіту. Я ж відповідаю…

Заточуючись, Володя вийшов з барака й побрів до нужника. Кості там не було. В душі наростала тривога. Не знав, що й думати, повертаючись назад. Враз промайнув здогад, що Кость за протилежним причілком барака. Серед усієї мертвотної і водночас перенаселеної пустелі табору, там, за глухою причілковою стіною барака, був порівняно затишний куточок території, куди інколи виходили в'язні, якщо траплялась нагода, і, притулившись спиною до стіни, довго стояли, тужно вдивляючись у простір. Це дозволялося, не можна лише наближатися до тотенсмуги (тобто смуги смерті) — чотириметрової білої лінії, що обперізувала територію табору, різко виділяючись на чорному тлі шлакової, вкоченої катками, рівної і гладенької, ніби гарева доріжка на стадіоні, смуги смерті. Тут, від причілкової стіни барака до дроту була найближча відстань — усього дванадцять метрів. А далі бовваніли залізобетонні стовпи, загнуті в бік табору, між ними — сотні туго натягнутих на білих ізоляторах сталевих ниток колючого дроту, які ледь помітно вібрували від напруги в три тисячі вольт. Сюди при нагоді навідувались в'язні, аби ковтнути свіжішого повітря (за барак не долітав сморід трупарні), а головне — звідси виднілася панорама лісу, що синів удалині. Дивилися на ліс, не помічаючи колючого дроту, як не помічають окулярів на власному носі…

Володя зрадів, побачивши Костя саме тут. Хлопець стояв, притулившись спиною до стіни барака, і якось дивно, відчужено дивився на ліс. На його білому як крейда обличчі застигла гримаса болю. Стояв босий, без шапки, на одній нозі, а друга, почорніла, розбухла, зігнута в коліні, дрібно тремтіла.

— Ти тут, Костику? — тихо мовив Володя. — Чому не розбудив мене? Я б допоміг тобі…

— Ніщо мені вже не допоможе, Володю, — байдуже відповів Кость. Він помовчав, а потім застогнав у відчаї: — Але чому?! Чому я повинен тут загинути? Що я кому зробив поганого? Мене били, стільки разів мене били, знущалися… За що? Кому я заважав жити на світі? Я любив море, свій Севастополь, людей… Розтоптали, як непотріб… Гади, прокляті фашисти!.. Сьогодні мені дев'ятнадцять літ… І все. Життя… все скінчилось…

Сльози течуть по його запалих щоках, він закриває обличчя порепаними долонями, і все його тіло здригається від глухих ридань.

Володя розгубився, не знаючи, як утішити товариша. Та й чим він міг утішити Костя? Якби можна було врятувати його ціною власного життя, Володя, не замислюючись, пішов би на це. Але що ж робити зараз?

Кость раптом різко опустив руки.

— Не хочу більше мучитись. Не можу! Краще самому… Прощайте, друзі! — І рвонувся до дроту.

Він проказав ті слова так швидко, що Володя стояв, ніби одерев'янілий, навіть не встиг зупинити товариша.

Відчайдушним ривком Кость подолав дванадцятиметрову відстань і кинувся розпростертим тілом на колючий дріт. Тієї ж миті сліпучо-яскравий, ніби спалах магнію, сніп іскор бризнув в усі боки. Сухо пролунав різкий тріск електричного розряду, і зразу ж заревіли сирени тривоги. Не чекаючи кулеметної черги, Володя, затуливши руками обличчя, кинувся до свого барака.

Сирена тривоги ревіла довго. По табору, ніби божевільні, металися горласті лойфери[17] з блоку в блок передаючи наказ шикуватися. З містечка примчали підняті по тривозі есесівці, оточили табір. Кулеметники на вежах приготувалися до стрільби. Заспаний блоковий у бараці дубасив усіх підряд, виганяючи в'язнів на аппельплац.

Загальним потоком винесло і Володю. Після Костевого самогубства його аж трусило в лихоманці, та все ж зараз він тривожився за Жору. Де він? Шикування уже закінчується, а за запізнення, та ще у такій ситуації, вбивали.

Перед усіма бараками вже стояли квадрати вишикуваних в'язнів. Блокові і капо, орудуючи киями, вже вкотре вирівнювали ряди і шеренги, чекаючи начальство. Настав критичний момент, а Жори все немає. Володя марно шукав очима друга. Гаряча хвиля відчаю і безнадії затоплювала його свідомість.

Аж ось він нарешті угледів Жору, здригнувся, відчуваючи шалені удари власного серця. Жора біг через увесь табір, петляючи поміж бараками й квадратами вишикуваних в'язнів, намагаючись не потрапити на очі есесівцям чи блоковим. На щастя, по табору ще бігали лойфери, і тому на Жору ніхто з начальства не звернув уваги. Він добіг до свого барака і, непомічений начальством, в останні секунди встиг стати на лівий фланг строю.

Тим часом Володя, швидко міняючись місцями з тими, що стояли поруч, опинився біля Жори. І те, що він побачив зблизька, змусило його вжахнутися. Жорине обличчя було закривавлене. Вся маринарка[18] залита кров'ю, в роті замість рівних білих зубів зяяла рана.

— Що сталося, друже?

Жора нервово схлипнув і судорожно стиснув руку товариша.

А трапилося ось що. Вирушивши на ризиковані заробітки, щоб врятувати Костя, Жора почав обходити підряд усі блоки. І скрізь — невдача. У п'ятому блоці його ледь не прибили проміненти, бо саме різалися в карти, а він, мовляв, порушив їхній спокій. І тільки в шостому блоці йому дозволили зайти до панської штуби. «Панство» саме набивало кендюхи десь роздобутими харчами. Жора зняв свій смугастий чепчик, вклонився, побажав «шановному панству» гарного апетиту і попросив дозволу виконати для них кілька пісень. Штубові милостиво дозволили.

Після першої ж пісні дали йому кілька шматків хліба і наказали співати ще. Чарівний голос Жори чути було й за стінами панської штуби в обох половинах барака. Дві тисячі в'язнів зачаровано слухали несподіваний концерт.

Коли Жора заспівав польську народну пісню, проміненти аж роти пороззявляли від захоплення. Та в цю мить різко розчахнулися двері і в кімнату вкотився очамрілий від спиртного й спеки Зепп. І в'язні, і проміненти добре знали цього садиста, котрий уже з десяток років перебував у таборах за гангстерство і вбивства. На волі гангстерство переслідувалося, а тут воно заохочувалося. В таборах смерті Зепп відчув себе в рідній стихії. Він любив мордувати і вбивати, особливо — не німців. За це його й шанували есесівці. З учорашнього дня, коли за наказом Боксера Зепп змушений був подарувати батон хліба, він добре запам'ятав ненависного росіянина з чарівним голосом. Яка ганьба: йому, всесильному Зеппу, перед котрим тремтить увесь табір, з наказу Боксера довелося послужливо дарувати батон якомусь більшовицькому виродку, а той навіть не подякував! Ще вчора він вирішив розквитатися із «щасливчиком». І ось, проходячи мимо шостого блоку, Зепп раптом почув знайомий дзвінкий голос. Він зупинився, здивовано закліпав вирячкуватими очима: «Чи не вчулося? Та ні ж бо, це він!» Зепп рішуче пішов у барак, рвонув двері промінентної штуби, з насолодою відчуваючи, як дикий шал наливає кожну клітину тіла. Угледівши худе обличчя співця, пройняте натхненням, Зепп аж затремтів від люті.

— Так ось де щебече моя пташечка! Зараз ти в мене заспіваєш не так, російська свиня! — заревів він, дихаючи в лице Жорі горілчаним перегаром, і з усього маху вдарив кулаком у зуби.

Жора зойкнув, упав на підлогу. Шматочки заробленого хліба розлетілися по підлозі. Ніхто, звичайно, не заступився. Одні дивилися з холодною байдужістю, меланхолійно пережовуючи їжу, інші азартно спостерігали, чим це все скінчиться. Кожний з них був кримінальником, носив зелений вінкель і ненавидів політичних, а тим паче радянських. Крім того, всі боялися Зеппа, за спиною якого — есесівська сила, а також велика зграя табірних гангстерів.

Зепп наступив чоботом Жорі на горло і повільно почав душити.

[17] Гінець, вістовий, представник служби зв'язку.

[18] В'язнівська куртка.