Якщо на землі є пекло…: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Жора й Володя пригнічено мовчали. Чим вони могли втішити бідного Костя, який, крім усього, став ще й калікою? Адже його життя тепер повисло на павутинці…

— Може, якось удасться залишити тебе завтра в бараці, — сказав Жора.

— Нічого не вийде, — махнув рукою Кость. — Ви, хлопці, й не старайтесь. Мабуть, така моя доля… Я й так вдячний вам за все. Про себе подбайте. Може, колись відплатите фашистам і за мене…

Лишалося ще хвилин з п'ятнадцять обідньої перерви. В'язням у цей час дозволялося сидіти й лежати на землі, тож тисячі змучених бранців лежали покотом, із заплющеними очима, неначе мерці, — зів'ялі, висхлі, нерухомі. Не було сил навіть мух відганяти — вони роїлися тут цілими хмарами. Здавалося, нема й ніколи не буде кінця цим стражданням — аж до загибелі. Спека, піт — як ропа. Смердюче зотліле арештантське лахміття, пилюка, голод, смертельна втома і слабість у всьому тілі, в кожній клітинці… І найстрашніше — моторошна безнадійність. Кругом — недремна варта. На широких, як столи, пеньках — крупнокаліберні кулемети зі вставленими, вигнутими, як змії, стрічками. А патронів там — як маку, вистачить на всіх. Біля кулеметів — пикаті здоровані з черепами й схрещепими кістками на пілотках… З кожним днем пружина смерті скручується все тугіше, і все менше лишається надій. Хочеться назавжди закрити очі й ні про що не думати, бо будь-які спогади душать, виймають іще живе серце…

Неподалік бенкетують есесівці. Їм привезли похідні столи й стільці, а в термосах і ящиках — вишукані страви, напої. Поміж столами повтикані величезні пістряві парасолі, ніби на морському пляжі. Кати в білих майках, у спеціальних легких, з тонкого світлого полотна мундирах. Розвалившись на стільцях, з насолодою попивають охолоджене пиво, палять сигарети, розважаються, голосно сміються, радіють життю. Поміж столами снують меткі, запопадливі офіціанти в накрохмаленому білосніжному одязі і кухарських ковпаках — прибирають посуд, подають напої, морозиво. В есесівців — веселе, безтурботне життя. «Раса» фашистських панів…

А все ж чому і як вдалося цій банді захопити владу в багатомільйонній країні, задушити все чесне, мисляче, передове? Чому шовіністичні марення цих недолюдків стали панівними в такій високорозвинепій країні? Чому і як фашистській банді вдалося розгромити Комуністичну партію Німеччини й нав'язати людству світову війну? Чому і як цій банді вдалося накинути аркан на десятки народів, залити кров'ю Європу? Чому Володя і мільйони таких, як він, опинилися тут, в оцих таборах смерті? За що?.. Володя згадав напис олівцем на вичовганих дошках табірних нар: «Людство наївне. Воно повинне прозріти, якщо не хоче бути пропущеним через освенціми». Невідомо, хто написав ті слова, але вони глибоко вразили юнака…

Зненацька серед в'язнів знову з'явився Боксер.

— Чи є серед вас танцюристи? — кат прагнув розваги.

Охочих не було. Боксер погрозливо вдивлявся в понурі, виснажені обличчя.

— Он як! Танцюристів нема… Це схоже на симуляцію. А може, є серед вас співаки?

І знову зловісна тиша. Обличчя ката перекосилося від злоби. На в'язнів насувалося нове лихо. Жора, можливо, краще за інших зрозумів це і вирішив рятувати становище. Він підхопився і чітко, німецькою мовою, відрапортував:

— Гер унтерштурмфюрер! Я буду співати. Дозвольте почати?

— О, хорошо. Співай. Але попереджаю: співатимеш гарно — нагодую, а за поганий спів — покараю…

І ось над «полем смерті» задзвенів Жорин голос. То була старовинна німецька пісня про Люнебурзьку долину, про її красу, про зелені гаї й тихоплинну річку, де так легко дихати й жити, де колись так щасливо жилося людям у красі й радості. Жора вкладав у пісню всю свою душу, всю надію на людське щастя, але в тому співі була й смертельна туга приреченого…

Володя спостерігав за Боксером, за іншими есесівцями, намагаючись вгадати їхній настрій. Слухали уважно. Навіть жорстокий Боксер перестав зверхньо посміхатися, і на його обличчі з'явилася якась подоба людського смутку. Може, пісня його далеких предків у такому щирому виконанні зачепила в катівському серці якісь глухі досі струни, на мить пробудила людські почуття. Коли завмерла й розтанула у просторі остання нота, Боксер несподівано сказав: «Данке». Проте цього майже ніхто й не помітив, бо та подяка потонула в гучних оплесках есесівців і вигуках «браво!» Тим часом Боксер, придивившись до Жориного вінкеля на грудях, запитав:

— А російську можеш?

— Можу, — знизав плечима Жора, блідий увесь від напруги.

— Співай!

Жора спочатку тихо, а потім дедалі впевненіше повів «Из-за острова на стрежень…» Тисячі в'язнів попідводили голови, з любов'ю й мукою вслухалися в пісню, в стукіт власних сердець. Володя відчув, що йому аж мороз пішов по спині від незвичайного почуття, якому немає ні назви, ні пояснення. Було в тому співі рідне й далеке, був рідний край, і Волга, і все найдорожче, без чого не можна жити на світі, а ще складалося враження, ніби голосом цього незвичайного співака легендарний отаман Разін закликав бранців бути стійкими й мужніми. Володя обводив очима нещасних страдників і не впізнавав їх у цю мить: зацьковані, приречені люди ніби відроджувалися на очах, проймалися гордістю за народ, котрий створив такі пісні. Здалося навіть, ніби то не Жора, а всі вони співають у передчутті перемоги, яка неминуче прийде. Вони — народ. Вони — буря. А співак цей — лише вітрильник, якого жене по хвилях ота буря. Вони переможуть, бо їх мільйони й мільйони і всіх не винищиш… Володя враз подумав, що в усій історії людства варварство завжди зазнавало краху. Те ж саме буде й з цими катами…

А Жора співав, виливаючи з душі всю свою любов і тугу, співав ніби в якомусь забутті, нехтуючи смертельною небезпекою. Адже майже поруч стояв Боксер, і хтозна, що раптом збреде в голову катюзі.

Володю охопив страх за товариша. Він згадав випадок, коли в центральному карантинному секторі Освенціма Жора співав під наведеним на нього дулом кулемета. Тоді його врятував один німецький політв'язень, який доповів есесівцям, що в'язень співає за наказом блокфюрера Ауфмейєра. Всі знали й боялися «зразкового» офіцера Ауфмейєра, тому це ім'я, використане кмітливим політв'язнем, подіяло на кулеметника, і він не прошив співака кулеметною чергою…

Романтична пісня про Волгу сподобалася есесівцям, хоча й нагадувала мимоволі про поразку гітлерівців на берегах могутньої слов'янської ріки. Проте есесмани удавали, що про це не думають. Просто Кольвіц організував їм непоганий обідній сюрприз. Можна в затінку, розслабившись, випити холодного пива, поласувати морозивом, покурити і водночас послухати імпровізований концерт. Боксер також задоволений і співом, і своєю витівкою. Глянув на годинник і поблажливо наказав:

— Валяй далі. Є ще п'ять хвилин.

Спокійним і впевненим голосом Жора почав:

Затамувавши подих, в'язні вслуховуються в пісню, як у голос Вітчизни. На обличчях — горе і радість, гордість і біль. А пісня широко лине, виразно над «полем смерті» і ніби оновлює їх світлою надією.

Здавалося, ця пісня несподівано прилетіла із давнього мирного життя, з неозорих просторів Вітчизни, знайшла тут, у чужому краї, своїх знедолених синів і втішає їх, голубить любов'ю і ласкою…

Довго, тремтливо й високо, ніби голос жайвора під блакитним куполом весняного неба, дзвенить остання нота рідної пісні. Володя крадькома витер сльози. Плакав Кость, плакали інші в'язні, з любов'ю дивилися на Жору. Він стояв хоч і стомлений, але гордий, що зумів висловити піснями свої почуття.

Кольвіцу сподобалося, що співак уклався в регламент. Він клацнув пальцями, підкликаючи Зеппа. Той підбіг, улесливо поклонився.

— Я задоволений. Цей гефтлінг співав непогано. За це треба платити. Я обіцяв, а моє слово — закон. Батон хліба — мерщій!

— Яволь! — гаркнув Зегш і кинувся до есесівських столів.